Маневр Сірка

Маневр Сірка
Одним із привілеїв автора історичного роману є право на практики фокусування, тобто на “наближення” або ж “віддалення” реальної історичної особи щодо сюжетного поля. Автор може лише побіжно згадати про крутого діяча епохи, проте присвятити десятки, сотні сторінок персоні, яка в текстах сучасників перебуває на другому, третьому чи й на тридцять третьому плані історичної панорами.

Чотири роки тому, коли складалися перші ескізи та сюжетні схеми трилогії “Прокляті гетьмани”, я не планував фокусувати оповідальну увагу на фігурі Сірка. Радше навпаки. Хрестоматійна персона Івана Дмитровича здавалася мені переоціненою та надмірно обтанцьованою зграями популяризаторів і графоманів.

“Непереможний козацький ватаг”, “лицар України”, “верный сын русской православной Церкви, истинный тип запорожца”, “Урус-Шайтан”, “великий характерник”, “геній січової тактики”, “неотразимая сабля Белого царя” тощо. І дисонансом до всіх цих ходульних суперлативів – безапеляційне судження Крип’якевича: “Політичний світогляд Сірка був неглибокий: поза боротьбою з бусурманами, якій присвячував усі сили, він не бачив інших проблем і мимоволі шкодив ширшим планам українських державників”.

Щойно звертаєшся до первинних джерел: літописів, мемуарів, дипломатичного листування, починаєш розуміти, що все складніше. Що політичний світогляд отамана Сірка своєю глибиною аж ніяк не поступався світоглядам тих, кого Крип’якевич зараховує до українських державників (Івана Виговського та його однодумців). Інша річ, що в отамана цей світогляд спирався не на семінарську освіту західного типу й не на корпоративні цінності реєстрового козацтва як такого собі “божоле нуво” (щоб не написати “сурогату”) української шляхти.

Сірко, як свідчать його листи, а ще більше – його дії, не належав до політиків раціонального типу. Виходець із подільської ходачкової шляхти, що змужнів на бузькому фронтирі, він, судячи з усього, у політиці віддавав перевагу не правовій казуїстиці магістратів, а звіриній інтуїції партизанського ватага.

У 1659-1660 рр. він спробував знайти собі місце в проріділій після Чорної ради під Германівкою ієрархічній верхівці Гетьманщини, схилився перед сумнівними династичними чеснотами Юрія Хмельницького й дістав полковницький пернач. Він не піднявся на найвищий щабель, де гризлися близькі й далекі родичі покійного Богдана. Проте з його позиції можна було й до булави дотягнутися. Але звірина інтуїція вчасно, дуже вчасно відвернула його від короткого шляху політичної погибелі. Він не приєднався до тієї старшинської зграї, яка рушила вилизувати московські чоботи. Він намагався знайти в політиці ту стежку, яка б не впиралася в рабську або клієнтську долю.

Він добре розумівся на тій солянці з думок і мрій, яка варилася в головах козацтва. Він знав, як можна хитро уникнути клятого, але прямого та ключового питання: “До Москви чи до Варшави?” Він вирішив “піднятися” над цим питанням, ступити на вищу сходинку політично-світоглядного difference, туди, де чинним було інше питання: “За Христа чи за Магомета?” І те, що в системі бачення Крип’якевича мало вигляд “мілизни” політичного мислення, насправді було вдалим політичним маневром, завдяки якому ми й досі не зачисляємо Івана Дмитровича ані до “варшавського сміття”, ані до “московської грязі”.

З погляду людей XXI століття цей маневрє рішучим відступом до архаїки. Відступом із національної позиції до конфесійної, “релігійної”, актуальність якої в середині XVII ст., у світі після Тридцятилітньої війни та Вестфальського миру, почала згасати. Але водночас ми повинні пам’ятати, що Сірко жив на тих землях, куди свіжі вітри Нового часу залітали зі значним запізненням, де речники політичних еліт радилися не із салонними філософами, а з бородатими знавцями біблійних писань і соборних артикулів.

Зрозуміло, що Іван Дмитрович усе добре розрахував. А може, якщо він дійсно був “характерником”, якісь древні й темні сили йому підказали. Він дистанціювався від політичного болота, став на чолі Січі і, якщо не зважати на ще один невдалий “похід за булавою” 1672 року, успішно досидів там до тієї доби, коли чигиринські і глухівські гетьмани остаточно перетворилися на військових чиновників великих держав.

Цей політичний “маневр Сірка” залишається актуальним і за наших часів. Зокрема, ми можемо спостерігати, як теперішні праві й ліві політики, відчуваючи деградацію своїх наріжних ідеологем, намагаються зайняти позиції на іншому щаблі ідентифікаційного difference. Вони вже не дискутують про податки для багатих і бідних, не шаманять навколо “пріоритетів колективного й особистого”, а мобілізують свій електорат спекулятивними питаннями на штиб: “Ти за сімейні цінності чи за ЛГБТ?”, “Ти за гендерну рівність чи захищаєш практики харасменту?” Тобто “сплигують із теми” на архаїку так само, як це зробив свого часу отаман Урус-Шайтан.

І знову ми мусимо констатувати, що вітри свіжих дискурсів нечасто перелітають через Карпатські хребти. Як і за часів Івана Дмитровича, речники українських еліт (як на Заході України, так і на Сході) йдуть за порадою не до інтелектуалів, а до священників, пресвітерів, єпископів. І не втрачають на цьому, а навпаки. Можливо, через сто або і двісті років який-небудь новітній Крип’якевич суворо насупить брови й констатує: “Їхній політичний світогляд був неглибокий: поза полемікою навколо сексуальних вподобань, якій присвячували всі сили, вони не бачили інших проблем і мимоволі шкодили ширшим планам українських державників”.

Що стосується Сірка, то його “довгий шлях” політичної погибелі протривав аж на півтора-два десятиліття більше, аніж “короткі шляхи” Сомка, Золотаренка-молодшого, Тетері, Брюховецького, Ханенка. Проте цей шлях привів знаменитого захисника отчої віри туди ж, куди й згаданих вище політиків – до глухого кута вибору поміж Варшавою й Москвою.

Сірко, зрозуміло, вибрав Москву.

Й у цьому я також бачу урок для тих сучасних українських харизматів, які стурбовані не лише поповненням своїх банківських рахунків. На перший погляд політична спокуса опертися на архаїчні уподобання й уявлення широкої маси виглядає не як пастка, а як безпрограшний квиток до владних верховин. І лише згодом ця уявна чорно-біла безпрограшність починає вилазити іншим боком.

Хоча, можливо, ці політики мріють про “свого Яворницького”, який коли-небудь перетворить їхню нарочиту тематичну простоту на легенду. Проте навряд чи їм пощастить так, як Сіркові. Усе-таки Дмитро Іванович оспівав тверду отаманську фігуру Івана Дмитровича не за його політичний маневр, а за численні і блискучі перемоги над військами Османської імперії та її васалів.

А в теперішніх “лідерів української простоти” перемог не спостерігається. Хоча хижих імперій і нині, через чотири століття після Сірка, не бракує.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Казус Удовиченка Гра в традицію