By 
Цьогоріч виповнюється не лише 100 років української державності, а й сторіччя становлення Української Держави у формі гетьманату П. Скоропадського!
Проте мало хто знає, що в еміграції діяв український консервативний рух, який мав у собі монархічну ідеологію, вироблену В. Липинським. Рух той персоніфікував як майбутнього українського монарха – окремих представників гетьманського роду Скоропадських, двох сестер гетьманівен. Тож у 2018 році минає 120 років від дня народження Її Світлості Ясновельножної гетьманівни всієї України, графині де Монтрезор – Марії Скоропадської, а наступного року буде 120-та річниця від Дня народження її сестри – Її Світлості Ясновельножної гетьманівни всієї України Лізавети Скоропадської. Саме ці жінки очолювали не лише український монархічний рух, а й стали продовжувачами й натхненниками (опісля смерті гетьманича Данила) розвитку української консервативної політичної думки, як у націонал-політичному, так і в теоретично науковому спектрі. Думки сучасної європейської теорії націонал-державницького консерватизму.
Після поразки національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років провідні політичні і громадські діячі, що брали участь в українському пореволюційному державотворенні вимушено подалися на чужину. Та їхня діяльність щодо здобуття Україною державності не припинилася. У 20-х роках ХХ ст. Є. Коновалець створив радикальну Українську військову організацію, котра згодом перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Республікансько-соціалістичну течію очолював Державний центр УНР в екзилі під проводом С. Петлюри, а консерватори згуртувалися навколо Українського союзу хліборобів-державників (УСХД) та його ідеолога В. Липинського.
Саме В. Липинський теоретично оформив новітню концепцію українського консерватизму на основі монархічної ідеології й побудови в Україні класократичної державності у формі спадкового гетьманства родини Скоропадських. Колишній Гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) П. Скоропадський приєднався до УСХД, а згодом очолив Союз гетьманців-державників (СГД). Невдовзі Гетьманський рух поширився повсюди, де мешкали українці. З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів і початком Другої світової війни керівництво рухом здійснювалося одночасно з двох центрів: з Берліну – Гетьманом, з Лондона – Гетьманичем Данилом. Коли 26 квітня 1945 р. помер Павло Скоропадський, а 23 лютого 1957 р. загинув Гетьманич Данило обірвалась і чоловіча лінія династії Скоропадських. З того часу біля керма Гетьманського руху постали сестри Марія та Лізавета.
25 листопада 1898 року в Санкт-Петербурзі у козацько-гетьманській родині Скоропадських народилася донька Марія, і майже за рік (27 листопада 1899 року) ще одна дівчинка – Лізавета. Як і більшість аристократок того часу юні Маріка та Ліллі, як називали їх батьки, здобули початкову освіту вдома. Продовжили навчання в загальній гімназії в Петербурзі, а Марія вступила також і на медичні курси до університету, які однак не встигла завершити через події 1917 року. Революція та більшовицький переворот застали родину Скоропадських у Петрограді, лише Генерал Скоропадський перебував тоді на російсько-німецькому фронті. З міркувань безпеки Скоропадські покинули столицю і сестри закінчили гімназію вже у місті Орьол. Дівчата досконало володіли кількома мовами, зокрема англійською, французькою, німецькою та російською.
29 квітня 1918 року Павло Скоропадський, внаслідок влаштованого його прибічниками державного перевороту, став Гетьманом всієї України. Влітку того ж року гетьманській родині вдалося дістатись з Петрограда до Києва на спеціальному потязі Української Держави. У вересні 1918 року Гетьман дізнався про підготовку повстання соціалістичною Директорією, й коли наприкінці листопада загострилася внутрішня та зовнішня політична ситуація, Павло Скоропадський вирішив вислати своїх дітей за кордон.
У розпал протигетьманського повстання 20-річна Марія, 19-річна Лізавета, 18-річний Петро і 14-літній Данило у супроводі няні та гувернантки вирушили до Італії, а звідти до Швейцарії, де й осіли у містечку Лозанна. Батьки ж приєднались до них лише 15 липня 1919 року, за десять днів по народженню Оленки. 1921 року родина повернулася до Німеччини, де оселилась у м. Ваннзее, неподалік Берліну. Та Данило і Марія залишилися в Лозанні, де майбутня Гетьманівна завершувала навчання. У 1922 році вона переїздить до батьків й здобуває фах ортопеда у докторантурі як асистентка професора Вихрова.
Молодша Лізавета у 1921 р. вступила до берлінської Академії мистецтв й вивчала скульптуру. Виконуючи приватні замовлення скульптурних композицій та портретів, одночасно з мистецькою працею з кінця 1930-х років виконує і обов’язки секретарки свого батька.
У серпні 1927 року у Ваннзее Гетьманівна Марія одружується з членом Ради Присяжних Українського союзу хліборобів-державників графом А. Монтрезором. Згодом молодята виїхали до Польщі, де у Варшаві Марія працювала лікарем, а також викладала англійську і французьку мови, готуючи молодих польських дипломатів до закордонної служби. Спільно із чоловіком займалася українськими громадськими справами та пропагувала гетьманську ідею.
Тим часом в СРСР набував шалених маштабів сталінський терор і геноцид проти українців. Під час голодомору в Україні Лізавета Скоропадська активно сприяла наданню гуманітарної допомоги українському народові, працювала у Допомоговому Комітеті, який очолювала її мати Олександра, організувала акції по збору коштів для купівлі та пересилки харчів, виступила з низкою доповідей, які інформували західне суспільство про українську трагедію, й з цією метою навіть їздила до Голландії тощо. У час Німецько-радянської війни Лізавета їздила до таборів, де утримували українок, вивезених для примусової праці до Німеччини, передавала їм харчі й одяг, домагалася полегшення режиму утримання.
Вона ж перебрала на себе частину обов’язків щодо керівництва гетьманськими організаціями, що діяли в окупованих країнах Європи, у період поїздки Гетьманича Данила до Америки і Канади (1937-1938 рр.) та в час його проживання в Англії. Віддана патріотка втраченої Батьківщини відчувала власну приналежність до української нації надзвичайно глибоко, з загостреним почуттям винятковості свого народу. “Як Маріка, так і Данило, – згадувала Гетьманівна Олена, – звичайно ж повністю відчували себе українцями, але їх національна свідомість не була такою обмеженою, як у моєї сестри Ліллі, для якої все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним”.
Через наближення до Берліну радянських військ у 1945 році Павло Скоропадський разом з Ліллі покинули столицю Німеччини й донька стала єдиним свідком трагічної смерті останнього українського Гетьмана. З червня того року Лізавета постійно мешкала з матір’ю, сестрою Марією та братом Петром у місті Оберстдорф (Баварія, ФРН). У 1949 році вийшла заміж за В. Кужіма, одного з керівників Союзу гетьманців-державників, давнього друга родини і соратника її батька. Вона й далі активно займалася українською монархічно-консервативною справою і здобула чимало прибічників.
1948 року Гетьманський рух очолив Гетьманич Данило, який тоді мешкав у Лондоні. Марія Скоропадська-Монтрезор також хотіла оселитися у Лондоні, але смерть брата завадила планам і Гетьманівна повернулася до Баварії. Після смерті Данила 29 лютого 1957 році згідно з написаними Гетьманом П. Скоропадським “Актами про дідичність Гетьманської Влади та порядок правопереємства в нашому Роді на принципі Старшинства”, графиня Монтрезор перебрала на себе обов’язки керманича Гетьманським рухом і Союзом гетьманців-державників. На той час вона вже мала фах лікаря-ортопеда і славу як громадсько-політична діячка української діаспори.
У “Зверненні до всіх розсіяних сущих українців-державників нашої дорогої Батьківщини, Гетьманців, Прихильників Гетьманської Ідеї та Краєвих Централь Гетьманського Руху” Гетьманівна Марія закликала організованих гетьманців не зражувати тодішнім звуженим династичним можливостям роду Скоропадських, кріпити лави дисциплінованих загонів світового Гетьманського руху, виявити максимум карності, непохитності, вірності й відданості дідичній Гетьманській Ідеї. Гетьманівна заявила, що прагнутиме “… до об’єднання всіх творчих національно-державницьких українських сил суспільно-політичного і громадського секторів національного життя в одному Всеукраїнському Національно-Визвольному Центрі, розбудованому на основі і в цілях організації найефективнішої допомоги Священній Справі визволення Українського Народу з совєтської неволі…” За девіз Гетьманівна обрала виголошені батьком засади: “Непохитно вірити і непохитно працювати для цілковитого визволення Народу Українського з чужинецького ярма”, та слова брата: “В боротьбі за здобуття волі і незалежности Україні ніякого відпочинку в мене самого і моїх співробітників бути не може, бо час не жде”.
За час її кермування українським консервативно-монархічним рухом відбувся Перший Всегетьманський Конгрес (Детройт, США, 4-6 липня 1958 р.), що однодушно схвалив постановою: “1. Акт перебрання прав і обов’язків Старшого в Роді Скоропадських Її Світлістю Гетьманівною Марією як первородною Дочкою Гетьмана Павла, у відповідності з правними нормами й традицією Гетьманського Руху, становить нове свідоцтво у здійснюванні засади дідичення Верховної Влади Родом Скоропадських, яку то посаду Делегати Всегетьманського Конгресу прирікають свято й невідступно оберігати, як непорушний постулят і дороговказ у своїй діяльності, в цілях перенесення в Україну для остаточного тріюмфу”.
Стурбовані відсутністю в роді Скоропадських нащадків чоловічої статі делегати Конгресу постановили: “2. Порядок спадкового переємництва прав на Гетьманську Булаву і обов’язків Старшого в Роді Скоропадських, відповідно до т.5 вищезгаданих “Норм про спадковість…” з дня 12-го грудня 1944 р., по Її Світлості Гетьманівні Марії шириться за принципом старшинства на Ясновельможних Гетьманівен: Єлисавету, Олену, Олександру і, за відсутністю у Неї дітей, на Гетьманівну Ірину із задержанням пріорітету за нащадками чоловічої статі”. Після смерті графині Скоропадської-Монтрезор 12 лютого 1959 р. у Оберстдорфі (Німеччина) обов’язки керманича Гетьманського руху і Союзу гетьманців державників отримала Лізавета Павлівна Скоропадська-Кужім.
У зверненні “До Гетьманців організованих і неорганізованих та всіх Приятелів Гетьманського Руху” Лізавета закликала всіх патріотів “ще міцніше об’єднатися, а тих, що з деяких обставин тимчасово відійшли від активної праці, знову до неї повернутись”. 5 квітня 1959 року Гетьманівна затвердила “Офіційний текст постанови в справі Спадкового переємництва прав на Гетьманську Булаву і Верховну Владу та обов’язків Старшого в Династії”, запропонований Першим Всегетьманським Конгресом. Один з пунктів постанови підтверджував порядок спадкового переємництва прав на Гетьманську Булаву за принципом старшинства по жіночій лінії роду, у випадку відсутності нащадків чоловічої статі.
За керівництва Гетьманським рухом Лізавета Павлівна сприяла створенню Східно-європейського дослідного інституту ім. В. Липинського у 1963 році в Філадельфії (США). Одним з його засновників та першим директором був Є. Зиблікевич, пізніше установу очолив Я. Пеленський. Інститут й до нині провадить дослідницько-видавничу діяльність, насамперед вивчає добу Гетьманату, діяльність Гетьманського руху та української державницько-консервативної думки.
Гетьманівна Лізавета Скоропадська померла 26 лютого 1976 року в Оберстдорфі (Німеччина) й з її смертю Гетьманський рух став повільно занепадати.
Остання донька Гетьмана Олена Скоропадська-Отт не виявила прагнення активно займатися політичною діяльністю. Номінально очоливши Гетьманський рух Олена передусім займалася зібранням і збереженням документальних матеріалів про життя та діяльність своєї родини в еміграції, сприяла науковим дослідженням задля встановлення достовірної історії політичної та громадської праці останніх представників династії Скоропадських.
