By 
Люди прагнуть експертної позиції. Зрозуміло, що мало хто з обивателів на тверезу голову наважиться оголосити себе експертом-астрофізиком або ж експертом-мікробіологом. Але є такі галузі людської діяльності, де спрацьовує загальна ерудиція. Якщо ж до неї додаються віддалена причетність й вроджена впевненість, то у сумі отримуємо “експерта з народу”, який не втомлюється ділитися своїми аналітичними висновками з усіма ближніми. Ну й з тими дальніми з Facebook-стрічки.
Вісім років російсько-української війни породили безліч таких експертів зі стратегії і тактики. Вони не вчилися у військових академіях, не служили в аналітичних підрозділах, не мають доступу до розвідданих, але їхні судження створюють “картинку”. А це вже, само собою, має значення.
Ще є люди, які мають владу. Вони ближчі до закритої інформації та дають інтерв’ю журналістам. Вони, очевидно, більш компетентні, аніж “народні експерти”. Але їхня аналітика також спирається переважно на політичний і побутовий досвід, тобто на “хлопський розум”. Або ж вони повторюють щось почуте від спеціалістів.
Один із них каже, що за теперішніх ставок у глобальній Великій Грі росіянам потрібний не шматок України, а вона вся, що дасть змогу їхнім військам вийти на південно-західні кордони НАТО. А тотальна окупація убезпечить ворога від “стратегічного менінгіту” у вигляді всуціль антиросійської “вільної української зони”.
Інший навпаки переконує, що недоречно говорити про масштабне вторгнення з танками, які мають рухатися на Київ. Що Москва готує локальну операцію, яка лише продемонструє рішучість Путіна та налякає Захід спроможністю російської армії. Що Москву в Україні влаштує умовний “грузинський” сценарій, коли деморалізовану та “звужену” країну очолить слабкий проросійський “уряд миру” на чолі з яким-небудь олігархом, шкурно зацікавленим у нашій примусовій фінляндизації.
Чи можемо ми, прості смертні, не вдивляючись у фото, прислані зі шпигунських супутників, і не прослуховуючи записи кремлівських телефонних розмов, зрозуміти, який саме сценарій буде втілювати перестарілий реставратор імперії?
На Заході вже давно склали психологічний портрет того вуличного пацана, що темними коридорами та підсобними приміщеннями дістався до верховної влади в державі, народ якої 600 років поважав лише носіїв грубої сили та юродивих, витанцьовував навколо ідолів ресентименту та не втомлювався вклонятися начальству. Психологічний портрет любителя маркових вин і фігуристок, що нині грається в нового Юстиніана.
Цей портрет не містить зручний для любителів спрощень образ “кремлівського психопата”. На чолі Росії стоїть не людина з психічним розладом, а виразний прагматик того специфічного, суто “російського” типу, який, попри 99% свого приземленого прагматизму, залишає 1% для чогось ірраціонального, вертикального та ідеалістичного. Зазвичай це “щось” російських прагматиків пов’язане з головною травмою їхнього життя. Для Путіна та його референтного оточення (що важливо) це крах СРСР.
Відповідно його ідеалістичний бекграунд, “священний 1%”, полягає в чіткому усвідомленні себе як видатної історичної персони, закликаної вищими силами встановити сакральну справедливість. Тобто відновити “вистраждану предками” імперію та забезпечити їй достойне місце у Великій Грі. Яку він, провінційний самоук, наслідувач шаблонів і кабінетний інтуїтивіст, бачить лише як відвічну одноманітну гру великих держав у великодержавність.
Безумовно, у цього великодержавника, прагматика і шаблонника є план щодо України. План продуманий, зважений і міцно прив’язаний до тієї “історичної перспективи”, про яку він вичитав у російських євразійців та ідеократів (від Миколи Трубецького до Олександра Дугіна та Владислава Суркова).
У цьому плані перше місце займає усвідомлення, що головною перспективною проблемою його імперії є не НАТО і не Китай, а невпинна деградація людського потенціалу. Та фронтальна демографічна катастрофа, якої не знала його “модель для наслідування” – імперія Олександра ІІІ. У ній слов’янське населення православного віросповідання зростало випереджальними темпами, що забезпечувало міцність “етнічно-конфесійного хребта” й, відповідно, широту горизонту державних сподівань.
Натомість горизонт сподівань посттравматичної путінської Росії є вузьким і затьмареним. Людність переважно сконцентрована в Московській агломерації та ще у 8-9 адміністративно-промислових центрах. За їхніми межами – неозора засмічена пустка з нестримно старіючим і сильно питущим населенням, яку тримають у примарній “єдності” залізниці, гарнізони, військові бази та прикордонні застави.
“Новий Юстиніан” критично потребує нового “опорного краю”, залюдненого слов’янами, культурно та конфесійно близькими до росіян. Тимчасово ситуацію врятують 9 мільйонів білорусів, яких віддасть реставратору Лукашенко. Але Путін розуміє, що це лише відтягне занепад його імперії років на 10-15, але не відверне. Адже попереду декарбонізація світу, а з нею й знищення економічного фундаменту “держави-бензоколонки”.
Тому Україна для Путіна, ідеократа за (делегованим) покликанням та прагматика за (іманентним) шаблонним способом мислення, – ключова “точка збирання” нової імперії. “Повернення” України до імперського лона розв’язує відразу кілька умоглядних проблем, що ними стурбована немолода і нездорова людина, яка вперто змушує себе мислити планетарними й епохальними масштабами.
По-перше, Україна повинна влити “свіжу кров” в ослаблий імперський “суперетнос”. По-друге, “повернення” України має вилікувати цей суперетнос від посттравматичного синдрому. По-третє, це покликане вирівняти “азійський перекіс” континентальної держави, надати їй повноцінний європейський складник. І по-четверте, цим має завершитися складання “русского мира”, заповідане Солженіциним у “Как нам обустроить Россию”.
Відповідно, Путін планує гібридне приєднання України. Саме приєднання, а не захоплення у формі масштабної та кривавої війни, яка “зіпсує здобич”. У занепадаючої імперії не буде ані часу, ані сил, ані волі підіймати з руїн розбомблені міста, не буде людського потенціалу, щоб заповнити багатовимірну порожнечу – наслідок масової еміграції українців на Захід. А ще в теперішньої імперії немає жодної великої ідеї, яка могла б захопити підкорене грубою силою населення, змусити його забути про заподіяне зло.
Тому не варто очікувати, що війна почнеться масованим ракетно-бомбовим ударом, що сотні “Калібрів” та “Іскандерів” упадуть на мости, квартали і промзони. Військовий складник гібридної експансії за задумом Кремля має бути “ювелірним”. Основна робота припаде на диверсійні групи, сили спецоперацій і кібервійська. А паралельно буде розгортатися політична дестабілізація нашої країни. Власне, вона вже розгорнута.
Усе це повинно “підштовхнути” український політикум до потрібних “Новому Юстиніану” рішень. Має спрямувати Україну на шлях добровільно-примусового аншлюсу, “органічної” відмови від своєї самобутності, яку він вважає нікчемним (а ще й інспірованим ззовні) відхиленням від благодатної імперської норми.
Путін принципово не вважає українців “історичним народом”. А тому переконаний, що має справу не з ворожими масами, а з купкою хуторян-націоналістів, яким надає значущості лише підтримка англосаксів (історичного “народу моря”, який традиційно ворожий до “континентальних історичних народів” – росіян, китайців, німців тощо). Він реально вірить, що в глибині своєї “історичної душі” мільйони “нормальних українців” готові відвернутися від націоналістів і прийняти його ідеократичну візію майбутнього.
Донецькі ж, як йому доповіли, прийняли.
Тому він не вестиме такої війни, “картинка” якої не збігатиметься з перспективою його ідеократичної примари. Не дарма ж у 2014 році окупанти зайшли до Криму “ввічливими” і влаштовували спектаклі з “цивілізованою” зміною прапорів.
А якщо так, то головна небезпека не у танкових колонах, не в “гарматному м’ясі”, що зібране в армійські корпуси маріонеткових “республік”. А у тих наших політиках, які готові домовлятися з прагматичним ідеократом, які від простого обивательського страху переконують себе та інших, що в того ідеократа прагматизм системний, а не інструментальний.
Насправді ж треба лише одне – чинити спротив. Щодня й у кожному локусі. І цим доводити не лише ідеократу, а й усьому світові, що ми – історичний народ і можемо обстоювати свою самобутність без англосаксів. І тоді “ювелірна” робота ворога піде котові під хвіст. Бо ж 99% інструментального прагматизму нікуди не ділися.
