By Верховна рада та Кабінет Міністрів України усіляко захищають надвисокі зарплати чиновників, суддів, держслужбовців, а надто антикорупційних прокурорів. Аргумент простий – буцімто за достатньої оплати праці посадовці більше не братимуть хабарів. Та що ж скажуть на це логіка та математика?
Життєвий досвід мислячої істоти сприяє тому, що повільно накопичуючись, він з часом узагальнюється і формулюється у певні твердження: популярні афоризми, приказки, наукові принципи, теорії, різноманітні кодекси (від правил руху і до кримінального). Частина з них є загальноприйнятими (не убий!), їх визнають і дотримуються усі без винятку.
Не настільки відомі окремі твердження, приналежні до галузевих або ж професійних, та у яких зацікавлені певні групи, скажімо чиновництво, науковці загалом чи представники конкретної науки. Однак і ці правила, прийняті більшими чи меншими спільнотами, формують певну парадигму, під якою розуміють спосіб мислення та критерії визнання правильності чи помилковості тверджень. Іноді нові постулати суперечать вже усталеним і виникає дилема: а чи достатньо вагомі підстави для ревізії попереднього багажу знань? Може нові напрацювання хибні, недостатньо продумані, чи все ж з’ясувались якісь природні обмеження “старих знань”, просто не помічені раніше.
Кожен із нас є науковцем. Здебільшого інстинктивним і рідко професійним, бо усі ми до самої смерті пізнаємо, випробовуємо, вивчаємо довколишній світ, маємо бути готовими визнати обмеженість існуючих досі теорій та змінити прийняту парадигму, звісно за існування вагомих підстав. Принципи кожної існуючої парадигми – це результат тривалої колективної діяльності із накопичення знань, хоча вони все ж не мають статусу абсолютної істини, їх можна лише обґрунтувати та не довести. Себто у даний момент часу вони є найкращими для опису спостережуваної діяльності без появи протиріч.
Оскільки одним із головних інструментів пізнання є логіка, то природно звернутися до логіки математичної, котру цікавлять питання істинності тверджень. Вона стверджує, що на основі тієї чи іншої системи аксіом можна будувати різні логіки. Їх необхідними структурними елементами є: алфавіт, (якісь значущі символи); істинні чи неістинні висловлювання (твердження), які будують із використанням алфавіту, і вони можуть мати статус аксіом чи бути виведені з існуючої системи аксіом; та правила виведення, що на основі існуючих тверджень дають змогу конструювати нові.
Математична логіка також стверджує, що істинними слід вважати аксіоми та твердження, які у цій логіці можна вивести із інших аксіом та істинних тверджень даної логіки, за прийнятими у ній правилами виведення. Та оскільки з використанням алфавіту певної логіки можна укласти практично безліч тверджень, то чи кожне із них буде отримане із аксіом за правилами виведення?! Якщо ж котресь не вдається отримати в такий спосіб, то чи обов’язково воно суперечить вже існуючим аксіомам, тобто не є істинним. Відтак, чи усі можливі у даній логіці твердження поділяються на два вичерпні типи – істинні й помилкові?
Відповідь на це запитання дала теорема австрійського математика Курта Геделя: у кожній конкретній логіці твердження належать до одного із трьох типів – істинні (їх можна вивести із базової множини аксіом), помилкові (можна довести їхню суперечливість цій множині аксіом), а також такі твердження, які не належать ані до першого, ані до другого типу. Тож існуюча система аксіом є занадто вузькою, щоб стверджувати істинність чи помилковість вибраного твердження із третього класу. Щоб визначити його як істинне чи помилкове, існуючу аксіоматику необхідно розширити, доповнити хоча б однією гіпотезою, сформульованою належним чином. Внаслідок цього частина тверджень перейде до першого типу, частина – до другого, але третій порожнім не залишиться. Більше того, як би не розширювати аксіоматику, усі можливі твердження даної логіки не вдасться розподілити без залишку на істинні й помилкові.
Застосувавши принципи математичної логіки до припущення “висока зарплата = унеможливлення хабарів”, можна дійти до низки висновків:
- Якщо керуватися існуючою загальноприйнятою логікою і вважати це твердження істинним, то звідси випливає, що решті населення, яка не отримує спеціальної надбавки “за небрання”, хабарі брати можна.
- Якщо настав час запроваджувати нову логіку, то задля соціальної справедливості слід всім “потенційним корупціонерам” виплачувати такі ж високі зарплати як “антикорупційний додаток”.
- Іще один варіант – ліквідувати “антикорупційні додатки” та просто неухильно і жорсткіше карати за корупцію.
Українські реалії вже показали, що навіть попри фантастичні зарплати чиновники та державні службовці хабарі все ж беруть – й на відкуп від правосуддя їх цілком вистачає! Тож висновки робіть самі.
Усіх Вам гараздів, до зустрічі!
