Меншина оборонців фортеці (злободенна казка)

Меншина оборонців фортеці (злободенна казка)
Наше село-держава давно вже не має ні оборонних валів з канавами, ні в’їзних дерев’яних брам, ні сторожових веж під солом’яними стріхами. Занепала й та дерев’яна фортеця на горбочку коло села, що була збудована з великих загострених паль між валунами. Колись у ній жили і несли службу з охорони села-держави наші лицарі-охоронці. Їх вже давно немає, а пам’ять про них ледь жевріє – та й та сильно трансформована під сучасні принагідні потреби і мало подібна до історичної дійсності. Можливо, ця пам’ять згасла б вже зовсім, якби не частина мешканців нашого оновленого села – безрезультатно активна і безперспективно фанатична меншина оборонців фортеці.

Останки фортеці, як і пам’ять про її захисників, занепадають, чесно кажучи, не тільки через байдужість і невдячність нащадків-мешканців, а передусім через той факт, що тим колишнім, справжнім оборонцям так і не вдалося її захистити, що у свою чергу привело наше село-державу і його мешканців до такого стану, в якому вони зараз є. Тому більшість наших односельців не поділяє ентузіазму новітніх оборонців вже символічної фортеці у справі захисту не надто славного минулого і обсмалених руїн. 

Однак це не розохочує сучасної меншини оборонців. Як і личить меншині, яка не має реального впливу на більшість, вона плекає свої цінності (насправді – вже давно знецінені) і проводить власні ритуали втаємничення в “орден оборонців фортеці” (які, зрозуміло, ніколи не були таємницею). 

Члени меншини іноді влаштовують пікети під найвищою радою села-держави із вимогою відновити фортецю, щоб було що показувати туристам, і поставити на конвеєр виготовлення образів колишніх лицарів-оборонців, щоб було що показувати дітям. А ще вони виходять час від часу на пагорб зі струхлявілими палями та обсмаленим камінням і влаштовують там галасливі ритуальні баталії – майже виключно між своїми, бо сільська більшість, як і влада, ігнорує ці вимоги і дійства. Тому меншина переконана, що більшість зомбована і бездуховна, а влада стоїть на боці ворогів нашого села-держави.

Щоб підтримати бойовий дух серед своїх членів, провідники меншини визначають “чергового ворога” серед когось із впливових односельців з підмоченою в старі часи репутацією і ведуть із ним ефектну, але неефективну боротьбу. Наприклад, пишуть проти нього памфлети, які, звісно ж, ніхто не читає, бо всі і так знають, про що там йдеться. Зате усі демонстративно виставляють їх на видних місцях чи й носять показово із собою. Коли ж влада за скаргою персонажа памфлету забороняє його поширення у крамницях, то вони передають його, наче таємне знання, своїм адептам. А ще вони під час пам’ятних днів публічно проклинають імена ворогів і втикають дідівські шаблі у їхні символічні опудала перед ритуальним спаленням.

Така діяльність, звичайно ж, не завдає ніякої відчутної шкоди більшості мешканців нашого села-держави і ніяк не впливає на їхнє щоденне життя. Тому більшість наших односельців ставиться до цієї меншини з веселим співчуттям, а деякі навіть з сумною симпатією. Це й зрозуміло, адже люди у своїх буденних турботах переймаються реальними проблемами – безпекою, добробутом, здоров’ям тощо. Натомість діяльність меншини оборонців фортеці є для більшості наших односельчан лише взірцем того, як добрі наміри без бачення перспективи ведуть у нікуди; прикладом змарнованих зусиль, часу і енергії. Адже ні засудження “чергових ворогів”, ні культивування пам’яті про лицарів-оборонців, які нас не захистили, ні тим більше відновлення бутафорної фортеці жодним чином не зміцнить віри наших односельчан у світле майбутнє.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *