Метро «Бабин Яр»?

Метро «Бабин Яр»?

Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр” ініціював перейменування станції Сирецько-Печерської лінії метрополітену “Дорогожичі” на станцію “Бабин Яр”. Про це йдеться у повідомленні на сайті центру, опублікованому 11 лютого. До Київського міського голови Віталія Кличка вже було подане відповідне звернення, в якому зазначено, що фінансування усіх витрат, пов’язаних з процесом перейменування, бере на себе Благодійний фонд “Меморіал Голокосту «Бабин Яр»”.

На сайті також йдеться, що ініціатива перейменування “пов’язана із тим, що станція метро “Дорогожичі” розташована безпосередньо на історичній території урочища Бабин Яр – місця пам’яті, де у 1941-1943 рр. відбулася одна з найбільших трагедій Голокосту. Саме тут здійснювалися масові розстріли, в яких, за даними істориків, загинуло близько 100 тисяч людей різних національностей та віросповідань – євреїв, українців, ромів, радянських військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні”. І у повідомленні зазначено, що ініціатива вже здобула широку підтримку киян, зокрема представників ОСН Подільського та Шевченківського районів, численних громадських організацій, активістів та лідерів громадської думки, під постом на офіційній сторінці Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр” у Facebook можна побачити протилежний погляд на ситуацію.

Хтось з коментаторів говорить, що перейменування станції метро призведе до “знецінення трагедії Бабиного Яру та зсунення контексту”, хтось вважає, що це “занадто депресивно”, хтось припускає, що перейменування “нанесе велику шкоду пам’яті про події у Бабиному Яру”, хтось переконаний, що “це пригнічування живих”. То як тепер з усім цим бути? Перейменовувати чи ні? Як погодити збереження пам’яті про трагічні сторінки минулого у місці, навколо якого живуть люди, на думку яких не можна не зважати?

У сусідній Польщі, уряд якої не перший рік бореться з неправдивим та зневажливим окресленням “польські табори”, подібних дискусій майже не виникає, адже біля місць трагічної загибелі людей немає житлових комплексів, а назви найближчих вулиць нагадують про героїзм чи трагедію, наприклад, “Дорога Мучеників Майданека”, “Дорога Честі та Пам’яті” чи “В’язнів Освенцима”. Польща опікується місцями пам’яті жертв німецьких концтаборів, як-от Треблінка, Кульмгоф, KL Плашів, Штуттгоф, Гросс-Розен. Згідно з польським законодавством, ці місця є пам’ятниками Голокосту та підлягають особливому захисту держави. І якщо у Польщі питання вшанування пам’яті цих місць постало невдовзі після завершення Другої світової війни, про трагедію Бабиного Яру за радянських часів воліли мовчати. Уперше про неї заговорив той, хто не побоявся представити погляд на війну з окопу, а саме – киянин Віктор Некрасов, який ще 1959 року у своїй статті “Чому це не зроблено?”, яку написав для “Літературної газети”, питав київську владу про те, чому на місці масових розстрілів немає пам’ятника, кому могла спасти на думку ідея побудови на тому місці стадіону чи ковзанки (була тоді така ініціатива). І хоча стадіон не побудували, житловий комплекс безпосередньо поруч із місцем трагедії наважилися звести. Саме така недалекоглядність і є причиною сьогоднішньої дискусії, яка, сподіваюсь, вийде за межі Facebook і в результаті якої буде ухвалено компромісне рішення. Бо, як писав Євген Євтушенко у поемі «Бабин Яр»: “Мені потрібно, щоб одне в одного ми дивились» (Мне надо, чтоб друг в друга мы смотрели).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Флешмоб у епоху суцільної емпатії Пам’ять у мережі