By 
За ці місяці, що минули після початку широкомасштабного вторгнення, чимало засадничих міфів російської ідеології, частина яких плекалася і просувалася століттями, зазнали краху. Зокрема, міфи про доблесть, хоробрість і звитягу російського солдата, а також різні варіації на тему “братніх народів”. Луснув і міф про значення російської інтелігенції, її неодмінні мораль і совість та бодай хоч частковий позитивний вплив на російське суспільство.
На наших очах зруйнувався міф про унікальність і особливу духовність російської версії православ’я, доброту, широту й “загадковість” душі російського народу. Руйнація усталених наративів суттєво зачепила й постулати про значення і велич російської культури, зокрема літератури й мистецтва, які створили світлий образ “глибинного”, за означенням одного з ідеологів “русского мира” Владислава Суркова, народу, оспівали й уславили людей, які, за словами російського класика, є “богоносцями” і “страстотерпцями”.
Чому й заради чого росіяни виявляють такі чудеса терпіння – розібратися важко, та й не на часі це зараз, але тут безперечно велике поле для досліджень психологів, істориків і філософів майбутнього. А от докладно розібратися із міфами, що їх створила російська культура, зокрема література, таки варто – хоча б тому, що ці стереотипи укорінилися у свідомості багатьох ще зі шкільної лави.
Один із них – це міф про “русский характер”, творцем якого є відомий свого часу російський, а потім радянський письменник Олексій Толстой, знаний ще за прізвиськом “червоний граф”, бо справді мав дворянське походження і титул. Після подій 1917 року він емігрував, але вирішив повернутися. Безумовно обдарований письменник швидко усвідомив правила гри й став одним з активних співців нового ладу, отримуючи за свою працю усілякі блага. Його книжки видавалися великими накладами, що своєю чергою матеріалізовувалося в чималі суми гонорарів, а згодом навіть у статус визнаного класика радянської літератури, твори якого увійшли в шкільну програму.
Саме Олексій Толстой у 1944 році, коли поразка нацистської Німеччини вже стала очевидною, написав оповідання під назвою “Русский характер”. Сюжет досить простий: це історія про Єгора Дрьомова, який був звичайним сільським хлопцем із глибокої російської провінції, проте на війні відзначився доблестю та хоробрістю, був командиром танка, знищив багато німців, здобув чимало медалей і орденів та навіть найвищу радянську нагороду – “Золоту Зірку”. В одному з боїв Єгор отримує важкі поранення, довго лікується й одужує, але рани до невпізнання спотворюють його обличчя. Він дістає відпустку і приїздить додому, до рідного села, де живуть його батьки й наречена. Ось нарешті й рідна оселя, але Єгора починають мучити сумніви, чи має він таким спотвореним постати перед батьками. Усе ж він таки наважується постукати у двері, і йому відчиняє мати. Ні вона, ні батько, ні наречена його не впізнають. Тому Єгор не наважується відкритися їм, натомість видає себе за свого товариша по службі, який буцім передає уклін батькам і нареченій побратима Єгор повертається до своєї військової частини, його мучить совість, він пише матері листа та в усьому зізнається. Незабаром мати й наречена приїздять до нього, бо вони приймають його таким, яким він є.
Висновок, чи то пак головний меседж, міститься в останніх рядках оповідання: “Так, ось вони, російські характери! Здається, проста людина, а приходить сувора біда, велика чи мала, і підіймається в ній велика сила – людська”.
Не будемо присікуватися до дещо фантастичної колізії, що ані батьки, ані наречена не впізнали Єгора, адже, крім обличчя, є безліч інших прикмет, за якими батьки мали б розпізнати сина. Зрештою, автор має право на вигадку.
Насправді ж концепція оповідання і його останні речення не є надто оригінальними, Олексій Толстой фактично цитує вислів, сформульований понад століття тому іншим діячем, одним із творців ідеології імперії, істориком і письменником Миколою Карамзіним: “Лихо найбільше відкриває сили в характері російського народу”. Проте, хай там як, саме Олексій Толстой зумів виокремити словосполучення “російський характер”, яке повністю відповідало радянській ідеології, а медіа запустили вислів далі в маси.
Схоже, образ унікального російського характеру імпонував верховному радянському вождю Йосипу Сталіну. Недарма ж він на урочистому банкеті в Кремлі з нагоди закінчення Другої світової підняв келих і проголосив тост за “великий російський народ”, який переміг у війні.
До речі, ні в роки Другої світової, ні після неї не виходило літературних творів, у яких би згадувався чи тим паче возвеличувався, наприклад, грузинський, казахський, український або ще якийсь інший характер з-поміж характерів великої кількості народів, які воювали проти нацистів у лавах радянської армії з не меншою хоробрістю і доблестю, ніж росіяни.
Згодом вислів “російський характер” перетворився майже на аксіому, яка, як відомо, не потребує доведення, ба більше – на мем. Про його живучість на теренах сусідньої держави-агресорки свідчить хоча б той факт, що у 2014 році російська кіноіндустрія випустила фільм під назвою “Російський характер”, хоча сюжет цієї стрічки нічого спільного з оповіданням Толстого не має.
Цікаво, що міф про якийсь особливий і унікальний російський характер цілком узгоджується з низкою інших тверджень, а насправді теж міфів, як-от “честь російського офіцера”, “своїх не кидаємо” тощо. Проте так буває, що сама дійсність пропонує нам нову оптику для розуміння образів, витворених уявою письменника. Ось, наприклад, допис із телеграм-каналу одного з російських окупантів, який має кілька тисяч підписників. Його варто процитувати в оригіналі:
“Увидел сюжет о себе из укроповских новостей. Что я могу сказать, заебись (три смайлика) В сюжет попал видос как мы тусим в укроповском доме. Типа мы мародерим, портим имущество, засоряем все. У меня вопрос к укропам. Зачем вам это имущество, если вы либо мертвые, либо ваш дом попадет под арту, либо мы его сожжем? Странный вы народ. Пока не уничтожим нацистов, терпите”. Далі в дописі тринадцять значків із прапором росії і ще два рядки: “В плен не берем! Россия вперед!”
І що тут додаси? Усе сказано про міфічний російський характер – коротко, змістовно і вичерпно. А от і “вишенька на торті”: прізвище окупанта Дрьомов. Ім’я, щоправда, не Єгор, як в оповіданні Толстого, а то справді вже було б смішно.
