By 
Перемога в німецько-радянській війні 1941-1945 років, на думку сучасних росіян, – головна подія світової історії. Після того, як пішло із життя покоління фронтовиків і ветеранів, які не з чуток знали про війну, міфологія Перемоги з кожним роком набуває для росіян усе більшого значення.
Нині 9 травня – головний символ національної ідентичності Росії, основа колективної гідності й самоповаги, моральний капітал путінського режиму. Росіяни вважають Перемогу виключно своєю й не хочуть ділити її ні з ким іншим.
На думку громадян РФ, немає жодного зв’язку між наростаючою економічною стагнацією, падінням доходів населення й підтримкою мілітаристської політики. У свідомості росіян парадоксально поєднується гордість за військову потужність і впевненість у тому, що в разі чого армія захистить країну (у 2005 році так вважали 52%, у 2018 році – 88% громадян РФ), з украй двозначною позицією щодо власної участі в боротьбі за батьківщину. За результатами опитування Левада-центру, піти на фронт добровольцями, як у 1941 р., готові 21% росіян, ще 22% підуть на заклик, 31% – ухилятимуться, а 26% заявили, що вони не підлягають призову.
Тобто нинішня мілітаристська пропаганда Кремля пробуджує відчуття колективної гордості, яка, однак, не переходить у фанатизм і самопожертву, що були властиві “дідам, які воювали”, якими так пишаються сучасні росіяни.
На думку директора Левада-центру Льва Гудкова, нинішній культ Перемоги принципово відрізняється від святкування закінчення Другої світової війни в європейських країнах: там це день скорботи, вписаний у практику осмислення минулого, у Росії ж – спосіб колективного самоствердження й забуття жертв, метод боротьби з комплексом національної неповноцінності. День Перемоги стає частиною виховання громадян у дусі героїчного мілітаризму[1].
За даними Левада-центру, 60-70% росіян переконані, що “ми” (брежнєвське й наступні покоління) перемогли б фашистів і без допомоги союзників.
Росіяни вже не пам’ятають про тягар військових буднів, кров, страх, голод, каторжну роботу мобілізованих, про мільйони покалічених і полонених співвітчизників. Усі ці спогади витіснило парадне славослів’я у свята й телевізійні картинки комп’ютерних битв. Знеособлені, позбавлені людяності цифри втрат додають особливий, сакральний сенс ціні перемоги у війні, прославляючи принесені народом жертви.
Але так було не завжди. Ще в 1960-70 рр. найважливішими питаннями в дискусіях про війну були її ціна, причини, зв’язок із природою тоталітаризму, відповідальність радянського керівництва за її розв’язання й поразку у перші роки. Сьогодні більшості росіян, а особливо молоді, це нецікаво. У публічному просторі ці теми є табуйованими, адже війна стала священним, беззаперечним і безсумнівним символом величі Російської Федерації.
Росіяни не вважають мілітаризацію масової свідомості чимось загрозливим чи таким, що не відповідає загальнолюдським цінностям. 19 із 27 років своєї пострадянської історії Росія веде локальні війни: 3,5 роки – перша чеченська війна, 9 років – друга, 3,5 роки – війна в Сирії, 5 років російсько-української війни. Така політика не викликає ні помітного внутрішнього опору і критики російської громадськості, навіть ліберально-демократичного спрямування, ні відчуття провини за десятки тисяч життів, що забрали російські військові у всіх цих конфліктах.
Із промови президента РФ Володимира Путіна на цьогорічному Параді Перемоги помітно, що в ідеології Росії сталися зміни: замість концепції “російського світу” з’явилася ідея “історичної Росії”, до якої щонайменше входить Росія, Білорусь і Україна.
Путін говорить: “Они [нацисти – прим. авт.] возомнили себя высшей расой и развязали страшную войну”. Тобто очільник РФ, всупереч історичним фактам, перекладає відповідальності за початок Другої світової війни на одну зі сторін конфлікту. Однак війна стала можливою саме після того, як керівники нацистського й радянського режимів А. Гітлер і Й. Сталін підписали 23 серпня 1939 року пакт Молотова-Ріббентропа й секретний протокол до нього.
До того ж у промові президента Росії жодного разу не прозвучали терміни “Друга світова війна”, “Європа”, “союзники з антигітлерівської коаліції”, хоча він неодноразово використовував їх у попередніх виступах.
“Они [нацисти – прим. авт.] думали, что смогут подмять под себя и Советский Союз – тысячелетнюю историческую Россию”, – В. Путін ототожнює СРСР і історичну Росію, здійснюючи в такий спосіб смисловий перехід від одного поняття до іншого. Путін не говорить ні про радянських бійців, ні про радянську зброю, ні про вояків братніх республік. У промові немає навіть нейтрально-двозначних формулювань, як-от “воїни величезної країни”, “зброя, що кувалася на заводах великої Батьківщини”, що можна двояко тлумачити. Ні, усе радянське, союзне замінено виключно російським.
“Победа добывалась отвагой участников обороны древних русских столиц – Киева и Великого Новгорода, неустрашимостью защитников Смоленска, Одессы, Севастополя, беспредельной стойкостью жителей блокадного Ленинграда”. Тут Путін прирівнює оборону Новгорода до захисту Києва, хоча невдача радянських військ під час цєї операції була настільки очевидною, що Новгороду навіть не надали звання міста-героя (13 міст колишнього СРСР) і не нагородили орденом Вітчизняної війни (38 радянських міст). Отже, у такий спосіб Путін прирівнює Новгород до іншої давньої російської столиці – Києва.
Усе це лягає в логіку подій, що розпочалися ще в травні 2013 р., коли в російськомовній версії “Вікіпедії” замість сторінки “Київська Русь” з’явилася стаття “Древнерусское государство”, яка містила безліч спірних тверджень, як-от: “русь – це народ, який становив суспільну верхівку Російського каганату”; “термін “Київська Русь” виник наприкінці 19-го століття”; “свою державність сучасна Росія веде з Великого Новгорода, а не з Києва” тощо. Лише після звернень експертів та істориків в Арбітражний комітет Російської Вікіпедії у 2016 році статті повернули стару назву і відкоригували її зміст.
Отже, схоже на те, що Путін намагається сконструювати “красиву” квазіісторичну модель: російські воїни російською зброєю під час російської Вітчизняної війни відважно захищали всі столиці історичної Росії – дві давні (Київ і Новгород) і дві сучасні (Ленінград і Москву).
Російський економіст, екс-радник президента Росії Андрій Ілларіонов у статті “Фальсифікація історії як ознака ідеології” проаналізував кількість термінів, які В. Путін використав у промовах під час Парадів Перемоги у 2005, 2015, 2018, 2019 рр., та з’ясував, що впродовж останніх 14 років кількість фраз про світовий характер війни й союзників з антигітлерівської коаліції скоротилась із 47-40% до 0%. Натомість частота згадування Росії як учасника війни зросла із 14-15% у 2005-2016 рр. до 90% у 2019 р.
У такий спосіб можна побачити, як формується путінська ідея ізоляціонізму, націоналізму, шовінізму, ідеологія російської винятковості і переваги. Водночас термін “російський” у поєднанні зі словом “народ” у розумінні президента РФ все частіше включає не лише етнічних росіян, але й білорусів та українців.
Отже, В. Путін висуває дві нові політико-пропагандистські концепції: “історичної Росії”, куди щонайменше входить Росія, Білорусь і Україна; а також “давньоруських столиць”, куди, окрім Новгорода, долучений також Київ, що в умовах російсько-української війни можна розглядати як “історичне” обґрунтування геополітичних претензій Кремля на столицю України.
Цю думку підтверджує й доповідь голови Відділу зовнішніх зв’язків РПЦ митрополита Волоколамського Іларіона “Россия – Украина – Белоруссия: единое духовное пространство“, опублікована на сайті Відділу в червні 2019 року. У ній обґрунтовується стара імперська ідеологема про “духовну єдність слов’янських народів”: “Росія, Україна й Білорусь становлять один духовний простір, окреслений рамками Російської Православної Церкви”. Коментуючи дану пафосну доповідь російського митрополита слід згадати, що наратив про “тисячолітню єдність Російської Православної Церкви” є штучним історіографічним конструктом. Сучасне православ’я в України походить від давньої Київської митрополії, заснованої наприкінці Х століття, від якої згодом відкололась північно-східна частина і утворилася Московська митрополія. Сучасна РПЦ походить саме від цієї самопроголошеної Московської митрополії, яку Константинопольський патріархат визнав розкольницькою в 1467 р., натомість Київська митрополія перебувала в складі Константинопольського патріархату майже 700 років, а в Московському – лише 332.
Росія змінює концепцію пам’яті й офіційного трактування Великої Вітчизняної війни. Ймовірно також, що ідея давньоруської столичності є підготовкою до просування пропагандистської тези про нерозривну політичну єдність усіх російських столиць із погано закамуфльованою претензією Кремля на Київ і українські землі. Отже, імперська ідея-міф про створення СРСР 2.0 все ще актуальна для російської влади. Цю ідею Кремля вже підхопила РПЦ і починає «просувати» її як на зовнішньому так і на внутрішньому інформаційному полі.
[1] Левада-центр: “Прославление победы – способ коллективного самоутверждения”
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
