By 
Коли на День Незалежності український президент Володимир Зеленський каже: “Україна – назавжди. І щодня ставатиме тільки міцнішою. І це розуміють абсолютно всі у світі – від Радбезу ООН до всіх столиць без винятку”, то я усвідомлюю, що це життєствердна патетична пропаганда. Коли читаю, що міністр оборони України Олексій Резніков сподівається, що до кінця 2022 року українці матимуть “хороші новини” щодо ситуації на фронті, мені б хотілося знати, які ж це, але розумію, що то, мабуть, підбадьорлива військова таємниця. Коли ж львівські правоохоронці намагаються звинувачувати відомого у Львові діяча й митця Олеся Дзиндру в тому, що він хотів продати приватним особам автомобілі, призначені для ЗСУ, я впевнений, що це брехня. Але не завжди так легко можна розрізнити ці три види наративу, неважко заплутатися – і тоді в людини виникає когнітивний дисонанс. Звучить мудро, але на практиці означає появу неприємного стану непевності й розгубленості. Це згодом збільшує неспокій і озлоблення на адресу того, хто спричинився до виникнення такого стану.
Найсвіжіший приклад: повідомлення про результати ракетного удару по селищу Чаплине в Дніпропетровській області. Росіяни твердять про вбивство 200 українських військових і знищення десятка одиниць техніки. Українці повідомляють, що загинуло 25 людей, і показують фото з чотирма знищеними вагонами та кількома приватними автомобілями. Вагони – міркую – мали б бути практично порожніми. Зрозуміло, що росіяни ведуть пропаганду, щоб заявити про свої успіхи й погіршити психічний стан противника. Українці своєю чергою мусять зберігати в таємниці реальну шкоду, щоб не давати ворогові точної інформації й щоб не надто травмувати своє суспільство й армію. Та хай там як, а простий споживач інформації розуміє, що хтось бреше.
Що ж, можна зайняти позицію “вірю тільки своїм, бо ворог хоче мене обманути”, але на ній важко втриматися, коли майже щодня після прочитання новин чи аналітичних статей у тебе виникає отой когнітивний дисонанс. Ну, наприклад, начальник Головного управління розвідки Міноборони України генерал-майор Кирило Буданов в ефірі національного телемарафону каже, що «у війні вже розпочався переломний момент, росіяни почали розуміти, що їхня армія не така вже й сильна, системи ППО не такі вже й хороші – і армія РФ насправді не здатна захистити тимчасово окуповану українську територію». Справді? Я б радо повірив, але на основі чого зроблені такі висновки? Знову, мабуть, військова таємниця – це ж ГУР. Але я бачу, що росіяни цілком міцно тримають окуповані території, готують їхню анексію й зовсім не збираються втікати. “То, може, все-таки слова Буданова – намагання видати бажане за дійсне?” – денервуюся я.
Чули ми й про контрнаступ на Півдні, який чи то вже почався, чи то от-от почнеться. А тут читаю в одній із європейських газет, що “високий український чиновник відкрив «у чотири ока» журналістові британського видання Guardian, що «українці не мають вдосталь ані живої сили, ані зброї, щоб відтіснити росіян”. Тут мене вже злість бере: чому український службовець говорить правду по секрету британському журналістові, який зразу ж публікує це на весь світ, а мені, українському громадянинові, цієї правди ніхто не каже?
У світі теж знають, що зима для українців буде важкою, зокрема в прифронтових регіонах, що це може спричинити ексодус ще приблизно двох мільйонів людей зі сходу на захід. Але чому про це дізнаюся з іноземної преси я – один із тих, кому, імовірно, доведеться зустрічати цих людей у своєму місті?
Що це, питаю я себе врешті: військова таємниця, щоб не викликати паніки, пропаганда, щоб не допустити морального занепаду? Але ж коли ефективний контрнаступ не відбудеться, а чергові біженці несподівано зваляться на голову, я просто втямлю, що мені брехали. Кому від цього буде краще?
Зрозуміло, що під час війни уникнути пропаганди, контрпропаганди й простих людських брехень майже неможливо. Та найгірше, коли в інформаційному полі все це зливається воєдино й утворюється такий собі масовий “феномен Арестовича”. Який це має вигляд? Звернімося ще раз до випадку з нещасною залізничною станцією Чаплине. Читаємо: “Радник Офісу президента України Олексій Арестович заявив, що вже найближчим часом Україна відповість на удар росіян по залізничній станції Чаплине”. І цитата: “Завтра, напевно, будуть якісь новини. Максимум доба-дві, якщо потрібна підготовка до розвідки мети, серйозної, жирної. Найближчим часом щось прилетить”. Сказано це 25 серпня вранці.
Й от запитаймо себе: що це було? Арестович трохи відкриває військову таємницю, про яку не згадувало ні політичне, ні військове начальство? Або відверто бреше, щоб заспокоїти наляканих чи підбадьорити пригнічених (що буде видно через “добу-дві”)? Але точно веде безсоромну пропаганду, пропагує при нагоді самого себе – розумного й дотепного, втаємниченого й поінформованого, неповторного й неперевершеного.
А може, це три в одному? Такий собі орвеллівський варіант повідомлень від Міністерства правди, коли нічого не зрозуміло, але й жодного когнітивного дисонансу немає. Це небезпечно. Адже війна колись та й закінчиться, знову будуть вибори, дебати, токшоу, агітація тощо. Якщо ми втратимо здатність відрізняти правду від брехні, пропаганду від контрпропаганди, то маніпулювати нами буде дуже легко.
