Мобілізаційний фронт

Мобілізаційний фронт

На пряме запитання “Нашим головним ворогом є Росія чи ТЦК?” більшість українців неоднозначно мовчить, а деякі прямо заявляють, що ТЦК. Російські спецслужби майже досягли мети зірвати мобілізацію в Україні, використовуючи провали нашої мобілізаційної політики й традиційну для українців недовіру до своєї держави.

Було б несправедливо звинувачувати людей у тому, що вони не хочуть гинути чи ставати каліками. Але ще більш несправедливо, коли суспільство потребує колективної оборони, бо ворог щодня захоплює по декілька українських сіл, а держава має чим і ким оборонятися, але заледве може залучити для цього наявні ресурси. В українському суспільстві формується небезпечний наратив ненависті та зневаги до людей у військовій формі, якщо вони з ТЦК. Зрив мобілізації армії противника завжди був одним із головних завдань агресора в кожній війні. Але чому російські фейки про мобілізацію в Україні виявилися такими впливовими?

Найгірше, що для провалу української мобілізаційної політики ворог використовує невигадані недоліки нашої державної системи. Українська держава десятиліттями асоціювалася в громадян із корупцією і навіть зображалася “антинародною силою”. У нас можна було недорого купити й диплом лікаря, і науковий ступінь, і генеральське звання, і посаду судді. Роками ми жили не за законами, а за неписаними домовленостями хабарництва та кумівства. І карали лише тих, хто не міг відкупитися. Десятиліттями верхи не хотіли, а низи не могли нічого змінити. Тож не слід дивуватися, що російські спецслужби скористалися таким козирем, коли держава покликала своїх громадян на виконання обов’язку військового захисту.

Водночас влада не спромоглася продемонструвати суспільству жодних рішучих дій, які б вибили з рук ворогів української держави аргумент про корупцію в ТЦК та ЗСУ. Усі чули, що в Міноборони на закупівлях яєць по 17 грн за штуку розікрали більшу суму, аніж весь народ зібрав на волонтерстві. Минув понад рік, але ніхто не знає, як покарали й чи взагалі покарають винних. Жоден продажний військком досі не поніс належного покарання за законами воєнного часу, яке б показало народу, що з розкраданнями та відкупом мажорів дійсно борються. Окрім буботіння чиновників про те, що слідство триває черговий рік, українці не почули нічого, що свідчило б, що держава змінилася, але бачать, що вона вимагає від них жертв. Чи слід дивуватися, що дорослі чоловіки не мають мотивації, коли їм пропонують не зважати на корупцію та вказують на патріотизм?

Безумовно, Україна мусить дотримуватися демократичних процедур судочинства, оглядатися на думку європейських партнерів і спонсорів, але в ЄС нас приймуть ще не скоро, а правова система Євросоюзу не створена для воєнного часу. Навіть у патріотичному середовищі риторично запитують, чому колишнього лідера “Правого сектора” Олександра Музичка правоохоронці застрелили за пів хвилини, а одеського військкома судять за всіма правовими канонами й невдовзі відпустять під заставу? 

Влада вимагає від народу жертв, не показуючи жертовності власним прикладом. Укріплення на Харківщині — яскравий приклад того, що у владі не всі готові відмовитися навіть від розкрадання оборонних ресурсів. А росіяни роздувають до неймовірних масштабів кожен мобілізаційний чи корупційний скандал, на жоден із яких українська влада досі не змогла адекватно відреагувати. Досі жоден чиновник не вийшов із заявою, що ми жорстко покарали за зловживання посадовця ТЦК. Як і жоден адекватно не пояснив, чому нам не можна обійтися без виловлювання людей на вулицях.

Відштовхувальні методи мобілізації стали однією з причин, чому людина в пікселі у 2022 році викликала захоплення, а сьогодні в багатьох часто викликає — інші відчуття. Серед противників Зеленського навіть побутує непідтверджена думка, що влада навмисно проводить мобілізацію брутальними методами, грубим виловом і заштовхуванням людей в автобуси ТЦК, щоб народ більше був схильним до прийняття невигідної мирної угоди з Росією, про яку дедалі інтенсивніше говорять. Можливо, це лише народні чутки, але через корупційні скандали в ТЦК, через очевидні реалії мобілізації, що їх українці бачать самі й чують від родичів та знайомих, важко переконати громадян, що всі мобілізаційні колотнечі — лише російська ІПСО.

Кремлівська пропаганда й помилки української влади призвели до того, що ухилянтські й навіть антидержавні настрої поширюються серед тієї категорії українців, які були найактивнішими й найдієвішими патріотами, — молоді. Українські старшокласники й студенти не дивляться “Єдині новини” — вони дивляться інстаграм і китайський Тік-ток. І там вони бачать невідомо коли та ким зняті, але правдоподібні відео із пакуванням людей у буси ТЦК та інший непривабливий для української держави контент. Про те, що завтра ми матимемо молодь, якій байдуже, як закінчиться ця війна, і для якої головне, щоб відкрили кордони, у владі особливо не задумуються.

Упродовж минулих десятиліть політика патріотичного виховання молоді не була потрібна українській владі, а її відсутність навіть якось вкладалася в межі денаціоналізованої та деполітизованої системи виховання в країнах ЄС, адже нащо забивати дітям голови політикою? Але не здійснювати організованого патріотичного виховання молоді під час війни — надзвичайно недалекоглядно для нації, яка бореться за незалежність. Влада навіть не подбала про створення на базі нинішніх молодіжних патріотичних організацій державної системи патріотичного виховання, яка завтра мотивуватиме молодь захищати країну чи принаймні залишатися в ній для її відбудови. 

Адже ніхто не сумнівається, що через кілька років після ймовірного перемир’я, яке може лише заморозити протистояння, Кремль почне нову хвилю повномасштабної агресії. Можливо, хтось вірить, що нас захистять нові “будапештські меморандуми” у формі анонсованих Зеленським “оборонних” угод із десятком країн. Але насправді жодна з них нічого більшого, окрім консультацій після нападу агресора, не обіцяє. А результати консультацій можуть бути для нас невтішними: партнери можуть порекомендувати нам капітуляцію. Один погляд на Ізраїль, Південну Корею чи Тайвань промовисто засвідчує, що вже сьогодні треба розуміти, хто й чим буде захищати країну в найближче десятиліття. Й українські еліти мають розбудовувати державну оборону в довгостроковій перспективі, а не тільки думати, як виграти наступні вибори й що вкрасти після них.

Чимало українців переконані, що в цій війні їм доводиться вибирати не між добром і злом, а між більшим та меншим “злом” — між російською окупацією та своїм недосконалим, інколи корумпованим і брутальним ТЦК як продовженням вітчизняної бюрократії. Й Україні дуже пощастить, якщо за умов бездіяльності влади щодо виправлення такої ситуації тисячі затягнутих у буси потім не обвалять фронт безладною втечею. А розпалені латентною російською пропагандою українські жінки не почнуть блокувати та штурмувати не тільки ТЦК, але й військові частини, вимагаючи “визволення” своїх чоловіків, як це вже трапилося на Закарпатті. І сумнівно, що хтось зробив із цього висновки. Москві завжди було важко перемагати українців на полі бою, але легше було підбурити їх до повстання проти своєї неідеальної влади, як це було в часи Руїни й УНР. І навіть через століття після цих уроків історії влада не робить належних висновків, щоб не давати ворогу підстав для повторення сценарію повільного самогубства України за допомогою ляльковиків Кремля.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Ілюзія контролю Чи поступиться Зеленський владою заради країни?