Модернізація чи перезавантаження?

Модернізація чи перезавантаження?

В умовах неоколоніалізму
ми маємо справу не з
державним управлінням, а
з адмініструванням України” – автор

Теоретично можна припустити, що весь 25-річний “спурт” у державному будівництві України, якщо його змоделювати у певну матрицю, потребує реалізації одного з гіпотетичних варіантів розвитку України:

  • формування нової матриці державного управління;

  • реконструкція старої матриці державного управління з певними елементами оновлення складових її частин;

  • модернізація окремих складових частин державного управління, не зачіпаючи принципово фундаментальних її основ.

Аналіз наукових і науково-публіцистичних досліджень останніх десятиліть свідчить, що тема історичного взаємозв’язку глобалізації і державного націоналізму в якості спеціального предмета соціально-філософського чи економічного дослідження в українській та зарубіжній літературі не розглядалася. А відтак, проблема колоніального стану, неоколоніалізму поза контекстом глобалізації (уніфікації) і націоналізму позбавлена об’єктивності.

У сучасних умовах глобалізованих систем, щоб говорити про національну природу того чи іншого явища, потрібно мати неабиякий науковий авантюризм, або ж належну аргументаційну, доказову базу. Тим паче, коли мова йде про таке явище як держава чи державне управління, яких щоразу, як і самих людей, прагнуть підвести під певні шаблони, загнати в “прокрустове ложе”.

Досить побіжно зробити оцінку стану державного управління, пов’язаного з дефіцитом економічного, інформаційного суверенітету, аби переконатися, що національні особливості державного управління, як і науки “державне управління”, проявляються не через презентативність сильних інститутів державної влади, а через їх слабкість, через розмежування (майже розірваність) державних і національних інтересів. Що власне є свідченням задавненої хвороби, яку можна представити як сучасний неоколоніалізм.

Напевно, ще одним із аргументів на користь ствердження неоколоніалізму в Україні і його активного поширення у всіх сферах буття українців буде відсутність (замовчування під різними приводами) національної, історичної, соціальної справедливості.

Як засвідчує історичний досвід, лише для тих країн, в яких позитивно вирішили національне питання, автоматично вирішується й низка інших (економічних, соціальних, гуманітарних, екологічних тощо) проблем. Що це означає для українців – вирішення національного питання? Насамперед це означає, щоб приблизно 80 відсотків українців в Україні були представлені у відповідних пропорціях на всіх посадових місцях у Верховній Раді, Кабінеті міністрів, судовій гілці влади тощо.

Якщо такого квотування не відбувається, то це означає що нехтуються усі принципи і права корінного народу. Ніхто не хоче бути українцем, бо його ніхто не призначає на керівні посади. У такій примітивній формі можна було б охарактеризувати кількісно-якісні процеси українського наповнення державотворення.

Лише після реалізації такого принципу, принципу національної справедливості вирішуються питання історичної і соціальної справедливості.

Наше державне управління, у кращому розмінні цього слова, – це система школярства і різноманітного плачу на всі політичні голоси. Український автономіст ХУІІІ століття князь О.Безбородько, коли говорив про Україну своїх часів, мав звичку повторювати: “Знаєте, чому Україна пропадає? Бо замість відважного козацтва, намножилось у нас всяке школярство. І тепер українець у полі не Вояк і вдома не Господар”1.

Для підтвердження цього твердження досить подивитися на перманентні зміни в у владних структурах (Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України) і перманентну незмінюваність курсу щодо неутвердження української нації в Україні. За державою, яка не може забезпечити нормальне функціонування власної нації, принаймні у відведених територіальних межах вже не згадуючи про українські розсипи по всьому світу, не має майбутнього, як і уряду, що не виробляє стратегії розвитку нації. Як правило, такий уряд і така держава реалізують чужу політичну волю, перетворюючись несвідомо (хочеться сподіватися) в інструмент інших (антиукраїнських) політичних сил і їхньої геополітичної доктрини та стратегії її реалізації.

Останнім часом термін “модернізація” став синонімом всього позитивного, що було й могло бути здійснене владою протягом останніх років. Відтак “криза” здебільшого виступає як елемент заперечення (призупинення) модернізації. І по-друге, розглядається як процес зміни, переорієнтації цінностей і ціннісних орієнтирів.

Здійснення модернізації, під якою на практиці розуміють елементарні зміни, які супроводжуються благими намірами покращити певний стан і особливо, життя людей через споживання, зробити суспільство “заможним”.

Та все ж… Насправді ми маємо справу не з “модернізацією”, а з “мудернізацією” і відповідно з “мудаками”, які здійснюють ці процеси. Слово “муда” – одне з японських слів, яке означає втрати, відходи, тобто будь-яку діяльність, яка споживає ресурси, але не створює цінності.

Модернізація держави і системи державного управління в сучасному баченні і виконанні – процес, який вважається позитивним, якщо він веде до “стабільності” і зростаючої затратності в окремих, силових структурах, у “приватизованому” олігархами економічному сегменті, з одного боку, та загальносуспільної втратності, з іншого і в цілому.

Для чого потрібна модернізація, або ж для кого, кому вона служить як в теорії питання, так і в практичному руйнуванні (прискоренні, оновленні без потреби)?

Запитання риторичне. Відповідь може бути такою: імітація й імітатори.

Повертаючись до проблеми збереження і витворення цінностей, слід сказати, що вони (цінності) постійно вступатимуть у конфлікт із “продирявленими міхами”, не триматимуться старих форм. Нова енергія сталих і новітніх цінностей порве старі форми.

Філософи щоразу застерігають, нагадуючи практикуючим політикам про необхідність зміни форм для ефективного розвитку.

Виходячи з цієї методологічної посилки, що маємо робити з державою: продовжувати процеси “вдосконалення”, “модернізації” чи спробувати перезавантажити її, оновивши основні інститути (Верховну Раду, Кабінет Міністрів, Адміністрацію Президента, судову владу тощо), змінивши акценти з централізації на децентралізацію, надавши таким чином можливість реалізуватися місцевому самоврядування, як це було за полково-сотенного устрою часів Гетьманату.

Перезавантаження влади – це процеси деколонізації, кадрової люстрації, декриміналізації (корупція), антитоталітаризації, демократизації.

Перезавантаження влади – це процес наповнення інститутів держави національними цінностями, українськими традиціями, українською історією, українською мовою, процес оптимізації (затрати/результати) державної політики, процес відповідності моральних цінностей і цілей держави.

  1. Чи відповідає Ідеалу нинішній стан суспільства і держави?

  2. Чи задоволені ми нинішнім станом самореалізації?

  3. Чи задоволені ми станом реалізації України як держави в сучасних геополітичних і геоекономічних координатах?

Можна чути, що українцям потрібно зберегти українську державу, уникнути загроз українському суверенітету. То ж чи можемо втішатися “українським суверенітетом”, якщо останнього нема?

Нема у нас реального:

  • територіального суверенітету;

  • економічного суверенітету;

  • політичного суверенітету;

  • інформаційного суверенітету;

  • культурно-мовного суверенітету;

  • духовного, церковно-релігійного суверенітету.

Україна, на жаль, так і не набула суб’єктності у сфері міжнародних відносин, залишаючись і надалі об’єктом активних експериментів. Ми маємо справу із Адміністрацією України. Так правильно слід називати цю владу, як владу, що поставлена, з огляду на ментальність і “законність”, виконувати державне управління.

А це управління зводиться не до нарощування виробництва, а до контролю над функціями розподілу і перерозподілу виробленого не ними (а вкраденого ними через систему так званої приватизації) національного продукту.

Ми маємо справу із системним явищем фізичного, матеріального, морального, духовного винищення української нації. Системний неоколоніалізм, як “м’яка” (непомітна) форма, досить ефективно реалізується через систему фінансово-економічних, інституційно-організаційних, політико-ідеологічних механізмів, впроваджуючи (можливо й не свідомо?) стратегію Москви щодо України.

Відтак, для боротьби із системним явищем потрібне системне бачення і відповідна система противаг, яку на сьогодні не здатна запропонувати нинішня Адміністрація України.

Україна чекає на нову державу, на нову систему державного управління, і чим швидше Україна дочекається свого Вашингтона з “новим і праведним законом” (Тарас Шевченко), тим швидше для неї і українців розпочнеться новий цивілізаційний відлік.

У кожного українця, як самодостатньої особистості з оригінальним баченням і тлумаченням своєї ролі у цьому житті, своя під ногами стежка, яку він пройде своїми ногами. Головне, щоб ця стежка вела до наближення, освоєння, окультурення Ідеалу національної самостійності. Форми, методи, механізми, з допомогою яких буде пройдена ця стежка, мають значення, але не першочергове.

Доречно влучними будуть слова Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”2.

“…Національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, за нидіння павперизації, культурного застою і упадку.”3

Невирішеність питань, пов’язаних із соціо-гуманітарним та економічним конвентом національного розвитку України, спонукає до певної ревізії, переосмислення, оцінки того, що ми звикли озвучувати як “державний суверенітет”.

Хочеться нам цього, або ж не хочеться, але так чи інакше питання державного суверенітету пов’язане з повноцінністю змісту, суті самої нації, держави-нації, державної влади, державного управління, соборності земель і українців.

То ж чи має український народ українську націю?

Чи ж можна назвати нинішню державу українською, поставивши в основу визначення принцип слугування, лідерства щодо українського народу?

1 Безбородько Олександр Андрійович (14.ІІІ. 1747, Глухів — 17 ІУ. 1799) — козацький полковник, член Російської Академії, почесний член Академії Мистецтв, царський сенатор, світліший князь Російської імперії, канцлер уряду Катерини II, мав значний вплив на царя Павла І, добився відновлення Генерального суду і деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II.
2 Франко І. Поза межами можливого. Повн.зібр.тв. у 50-ти тт., т.45, с.284.
3 Там само, с.280.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ