Монополія на перемогу

Монополія на перемогу

Одразу ж із початком повномасштабного вторгнення Росії інстинкт самозбереження в українському суспільстві ввімкнув неписаний мораторій на критику влади. Політичні розбіжності й особисті антипатії відійшли на задній план, коли країні потрібно було об’єднатися проти зовнішнього ворога. Навіть такі принципові запитання, як “Хто розмінував Чонгар?”, здавалося, треба відкласти до перемоги. Та за пів року великої війни влада настільки адаптувалася до нової реальності, що й забула: мораторій на критику не означає, що суспільство нічого не бачить, і він точно не є індульгенцією на вседозволеність.

Внутрішній фронт

Першу тріщину в цьому так званому мораторії спричинили спроби влади в розпал гарячої фази війни з Росією розправитися з політичними конкурентами. Хоча свідчення Віктора Медведчука проти Петра Порошенка навряд чи можна було вважати “відкриттям внутрішнього фронту”, як це намагалися подати соратники експрезидента, але це викликало радше розчарування такою дріб’язковістю. Більше хотілося б побачити заголовки про те, що “Медведчук здає російську агентурну мережу в Україні”, натомість перші вагомі свідчення такої “жирної риби” були проти конкурента чинного президента Володимира Зеленського на минулих виборах. На минулих, але навряд чи на наступних, адже країна після війни – хотілося б у це вірити – старих політиків переросте.

Старим, до речі, цілком може виявитися й сам Володимир Зеленський. І в його адміністрації це, схоже, розуміють, тому вже зараз намагаються усунути чи дискредитувати нових потенційних політичних суперників або ж те середовище, звідки вониможуть вирости.

Кого зараз найбільше поважає українське суспільство? Армію і волонтерів. У чинної влади вистачає клепки не конфліктувати відкрито з військовими, хоча справа про “незаконну оборону” аеропорту “Жуляни”, якою керував відставний генерал Кривонос, є доволі неприємним і тривожним дзвіночком. А за волонтерський рух, схоже, взялися серйозно. Й от це вже, на жаль, справді нагадує “відкриття внутрішнього фронту”, адже може погано позначитися на забезпеченні війська, а отже, і на обороноздатності країни.

Звісно, це не означає, що серед тих, хто займається волонтеркою,немає недобросовісних людей. За даними Національної поліції, станом на 31 серпня в Україні зареєстровано понад 370 кримінальних проваджень щодо розкрадання гуманітарної й благодійної допомоги, а також пожертв. Кожне таке провадження стосується сум від 500 тисяч до 2 мільйонів гривень. Але проблема в тому, що правоохоронці не можуть або не хочуть відрізнити шахраїв від справжніх волонтерів.

Один з останніх обурливих прикладів – це спроба за допомогою провокації “зшити” справу львівським волонтерам через “продаж автомобілів, призначених для ЗСУ”. І, на жаль, в Україні є й інші випадки переслідування волонтерів за начебто “продаж” гуманітарної допомоги.

Волонтери як зручна мішень для переслідувань

Але, як слушно зауважив письменник Андрій Любка, який сам пригнав з-за кордону десятки автомобілів для ЗСУ, насправді це ніяка не “гуманітарна допомога”, адже всі ці автомобілі, приціли, турнікети тощо купуються за кошти, які пожертвували благодійники, зокрема й родини військових. Волонтери знаходять це за кордоном, купують, завозять в Україну й розмитнюють саме як “гуманітарну допомогу”, оскільки іншого поняття для таких ситуацій у чинному законодавстві просто нема. І поки парламент не поспішає внести в законодавство й належним чином унормувати поняття “волонтерської допомоги”, над кожним волонтером, який завозить такий потрібний для ЗСУ транспорт і дороге обладнання, може висіти дамоклів меч звинувачень у “продажі гуманітарки”.

І така ситуація дуже зручна для фабрикації справ і дискредитації всього волонтерського руху, який уже показав свою ефективність, оминаючи державну бюрократію. Цей рух тримається на горизонтальних зв’язках, на довірі й на особистому авторитеті, а подібні переслідування і звинувачення можуть відбити в небайдужих українців бажання займатися будь-якою волонтерською діяльністю. Як наслідок, усю цю нішу благодійної допомоги зможуть перебрати на себе обласні військово-цивільні адміністрації або ж інші “правильні” волонтери. Хтозна, можливо,такими стануть актори “Кварталу 95”, яких якраз до Дня Незалежності нагородили орденом “За заслуги” III ступеня за їхню, як пізніше пояснили в Зеленського, “потужну волонтерську діяльність”.

Цілком імовірно, що монополія на допомогу армії в майбутньому плавно переросте в монополію на перемогу. Наче це не вся країна об’єдналася задля боротьби з агресором, а окремі “особливо мужні”чиновники. Зрозуміла логіка з погляду майбутніх виборів, але абсурдна й руйнівна з погляду держави, яка досі воює і, як ніколи раніше, потребує об’єднаних зусиль, а не змагань на кшталт “хто більший благодійник”.

У цій ситуації проглядається навіть якийсь збочений оптимізм. Наче остаточна українська перемога – це доконаний факт, найгірше вже позаду, а отже, можна знову вв’язуватися в політичні ігрища, зачищати під себе політичний ландшафт перед наступними виборами, знову ділити посади й грошові потоки та змагатися за те, хто ж безпосередньо буде “освоювати” донорські кошти на повоєнну відбудову. От тільки волонтери – одна з важливих опор для української армії, і спроби вибити цю опору й похитнути довіру до цих людей перемогу аж ніяк не полегшують і не наближають. Тому атаки на волонтерів вражають своєю злочинною недалекоглядністю. Але мітинги на підтримку несправедливо обвинувачених показують, що люди здатні розрізнити,хто справді воює й допомагає армії, а хто піариться й наживається на цьому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.