By 
Подаємо деякі з важливих аргументів на користь тісного співробітництва Росії й Німеччини.
Русская Освободительная Армия, РОА — колабораціоністичний військовий підрозділ, який був сформований з радянських військовополонених в роки Другої Світової війни в Німеччині. Окрім військовополонених у діяльності РОА брали участь офіцери-емігранти, білогвардійці. Очолив РОА генерал-лейтенант Андрій Власов. Головним завданням даного руху було захоплення влади.
Серед керівництва РОА були генерали В. І. Ангелєєв, В. Ф. Бєлогорцев, С. К. Бородін, полковники К. Г. Кроміаді, І. К. Сахаров, Н. А. Шоколі, підполковник А. Д. Архипов, а також М. В. Томашевський, Ю. К. Мейєр, В.Мельников та інші. Підтримку надавали також: генерали А. П. Архангельський, А. А. фон Лампе, А. М. Драгомиров, Н. Н. Головін, Ф. Ф. Абрамов, Е. І. Балабін, І. А. Поляков, В. В. Крейтер, Донський і Кубанський отамани генерали Г. В. Татаркін і В. Г. Науменко.
На кінець квітня 1945 р. генерал-лейтенант А.А. Власов мав у своєму підпорядкуванні збройні сили в такому складі: 1-а дивізія генерал-майора С.К. Буняченка (22 000 осіб), 2-а дивізія генерал-майора Г.А. Звєрєва (13 000 осіб), 3-я дивізія генерал-майора М.М. Шаповалова (10 000 добровольців), запасна бригада полковника С. Т. Койди (7000 осіб), Військово-Повітряні Сили генерала Мальцева (5000 осіб), дивізіон ПТО, офіцерська школа, допоміжні частини, Російський Корпус генерал-майора Б.А. Штейфона (4500 осіб), Козачий стан генерал-майора Т.І. Доманова (8000 осіб), група генерал-майора А.В.Туркула (5200 осіб), 15-й козачий кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Гельмута фон Панвіца (більше 40 000 осіб), козачий резервний полк генерала А.Г. Шкуро (понад 10 000 осіб) та цілий ряд інших дрібних формувань чисельністю менше 1000 осіб; всього понад 130 000 осіб, однак ці части були дислоковані на значній відстані одна від одної, що стало одним із головних чинників їх фатального кінця.[1]
Як бачимо, кількісно Російська визвольна армія складала близько 140 тисяч осіб.
Окрім армії А.Власова були й інші військові формування, що активно співробітничали з нацистами.
Русская освободительная народная армия, РОНА, (Бригада Камінського) – колабораціоністські військові формування, створені Броніславом Камінським на території Локотської Республіки[2][3] в роки т. зв. Великої Вітчизняної війни (1941-1945).
У перші роки свого створення РОНА діяла проти партизан Брянської області. За період з 19-го по 27 червня 1942 року на сторону РОНА перешло 427 партизан; 65 з них вступили в РОНА[4].
1943 р., коли відчутним став перелом у ході воєнних баталій, радянський партизанський рух теж пожвавив свої дії, і РОНА почала зазнавати більших втрат, не зважаючи на німецьку допомогу.
Члени РОНА брали участь в невдалій для німецької армії операції «Цитадель» на Курській дузі, після чого змушені були залишити Локотську республіку разом з приблизно 50 тисячами осіб та відступаючими німецькими частинами.
У 1944 р. Бригаду Камінського перейменували в 29-ю гренадерську дивізію СС (російську № 1). В зазначений період вона діяла спільно з Бригадою Дірлевангера, беручи участь в операціях з придушення радянського партизанського руху в Білорусі, за що Б. Камінського нагородили Залізним хрестом.
На відміну від широко розрекламованої компанії проти Головнокомандувача Української повстанської армії Р. Шухевича, буцімто, нагородженого з рук Гітлера Залізним хрестом, Б. Камінський, що відзначився винищенням цивільного населення, був саме таким «героєм-хрестоносцем», але проти нього нема подібних компаній, ані в Польщі, ані в Росії.
1 серпня 1944 р., коли Армія Крайова підняла повстання у Варшаві, Бригада Камінського взяла активну участь у його придушенні, відзначившись в убивствах цивільного населення та мародерстві. У результаті цієї операції, в якій безпосередньо брала участь Бригада Камінського, загинуло близько 250 000 жителів Варшави.
Павел Сутулін наводить наступні факти щодо діяльності карателів РОНА: «Бургомістр Навлинського району Тюлюкин на початку 1943 особисто розстріляв двох жінок і дівчинку «за сприяння партизанам». З метою боротьби з тими ж партизанами були повністю спалені села Красна Свобода, Требушка, Черпь, Гаврилова Гута, Кокорєвка, Конушино, Чухра, Сміличі, Ігріцкоє, Добровольський, Алтухово, Шушуєво, а їх жителі насильно виселені в інші райони. За оцінкою Державної надзвичайної комісії, що проводила розслідування діяльності РОНА, її карателями за період існування республіки було знищено 10000 осіб, а більше двухсот – спалено живцем»[5].
Після смерті Б. Камінського, факт якої не підтверджено, залишки його бригади влилися в РОА А. Власова.
Були й інші військові формування.
15-й Козачий кавалерійський корпус СС – умовна (внаслідок певних змін у назвах) назва воєнізованого формування козаків, що свого часу були громадянами СССР та підданими інших країн Європи. Служили, підкреслимо цей факт, під прапором СС в роки Другої світової війни.
Передача у серпні 1944 року іноземних національних формувань Вермахта у розпорядження СС зачепило і І-у Козачу кавалерійську дивізію, створення якої розпочалося вже літом 1943 року.
На нараді, яка відбулася на початку вересня в ставці Гіммлера за участі Гельмута фон Паннвіца та інших командирів козачих формувань, було прийнято рішення про розгортання дивізії, поповненої за рахунок частин, перекинутих з інших фронтів, у корпус.
Водночас передбачалось провести мобілізацію козаків на території рейху, для чого при Головному штабі СС було утворено спеціальний орган – Резерв козачих військ на чолі з генерал-лейтенантом А. Г. Шкуро.
Необхідно ще раз зазначити принцип неоднозначності, яким маємо користуватися в оцінці вчинків, дій не окремих людей, а цілих людських масивів, збурених як внутрішніми, так і зовнішніми подразниками.
Відомий громадський діяч, дослідник козацьких, повстанських рухів в Україні і Кубані Роман Коваль у своїй книзі «Нариси з історії Кубані», в розділі «Партизанський генерал Андрій Шкуро» детально зупиняється на цій легендарній особистості. Зокрема у книзі він подає характеристика умов, що спонукали до прийняття непростого рішення: співробітничати з німцями. Так «1941 року в Хорватії з ініціативи українських націоналістів почав формуватися полк добровольців. Кубанські козаки, значна частина яких осіла в Сербії, довідались про це і вислали своїх представників. Саме через них українські націоналісти і передали Андрію Шкуро, який на той час формував козацьку дивізію, відозву голови ОУН Андрія Мельника. 19 серпня 1941 р. Андрій Шкуро у відповідь на це звернення пише листа голові Проводу українських націоналістів. У ньому, зокрема, зазначалося: “Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму… На це моє рішення вплинули такі обставини: …часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов’язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях…»
На це рішення Андрія Шкуро вплинуло і жахливе становище кубанських емігрантів у Сербії та бажання козацької верхівки в Сербії “повести козацтво визволяти Батьківщину…” Козацька старшина доручила Андрію Шкуро розпочати переговори з Андрієм Мельником “у справі включення козацтва до активної боротьби з московським більшовизмом у складі української самостійної формації, а коли це неможливо, то у складі козацьких частин у складі німецького, або хорватського війська”. “…Нашим безумовним бажанням, – писав Шкуро, – (є) вжити нас в операціях тільки на українських етнографічних територіях”. “Про все це договорився я з Вашим уповноваженим представником… – закінчував свого листа Андрій Шкуро Андрієві Мельнику, – і складаючи оцим мою чолобитню, підтверджую своїм власноручним підписом. Слава Україні!”…
Та планам галичанина Андрія Мельника і кубанця Андрія Шкуро не судилося здійснитися – адже німецькі війська йшли в Україну не визволяти, а завойовувати…
Після завершення Другої світової англійці в Австрії заарештували Андрія Шкуро. Англійці, які 1919 року урочисто нагородили Андрія Шкуро від імені Його Королівської Величності орденом Бані – «за заслуги в боротьбі з більшовиками, як зі світовим злом» – віддали його на вірну смерть тим же більшовикам, вкотре підтвердивши, що англійські національні інтереси не ґрунтуються на принципах моралі та етики»[6].
За таких умов у дивізію фон Паннвіца почали прибувати великі й малі групи козаків і цілі військові частини. В їх числі були два козачих батальйони з Кракова, 69-й поліцейський батальйон з Варшави, батальйон заводської охорони з Ганновера і, зрештою, 360-й полк фон Рентельна із Західного фронту, 5-й козачий навчально-запасний полк, що тогочасно дислокований у Франції, було перекинуто в Австрію (м. Цветле) – ближче до району дій дивізії. Зусиллями вербувальних штабів, створених Резервом козачих військ, вдалося зібрати більше 2000 козаків з числа емігрантів, військовополонених і східних робітників, які були також направлені в І-у Козачу дивізію. В результаті протягом двох місяців чисельність дивізії (не рахуючи німецького кадрового складу) зросла майже в два рази.
Весь наступний цикл переходу з Вермахту І-ї Козачої дивізії у війська СС (листопад 1944 р.) носив формальний характер.
Наказом від 4 листопада 1944 р. І-а Козача дивізія була передана в розпорядження Головного штабу СС.
Наказом від 25 лютого 1945 р. дивізія була перетворена в «15-й Козачий кавалерійський корпус військ СС». І-а і П-а бригади були перейменовані у дивізії без зміни їх чисельності й організаційної структури. На базі 5-го Донського полку Кононова розпочалося формування Пластунської бригади двохполкового складу з перспективою розгортання в 3-ю Козачу дивізію. Кінно-артилерійські дивізіони в дивізіях переформувалися в полки. Загальна чисельність корпусу досягла 25 000 солдат і офіцерів, у тому числі від 3000 до 5000 осіб німецької національності. Окрім цього, на завершальному етапі війни разом з 15-м Козачим корпусом діяли такі військові формування, як Калмицький полк (до 5000 осіб).
[1] Трушнович Я.А. Русские в Югославии и Германии, 1941-1945 // Новый часовой. 1994. №2. С. 155-156.
[2] Локотська Республіка – Ло́котське самоврядування (Локотський округ, Локотська волость) — адміністративно-територіальне національне утворення на території Росії, окупованої нацистською Німеччиною в роки Вітчизняної війни. У склад округу входило декілька районів довоєнних Орловської і Курської областей. Локотська Республіка проіснувала з листопада 1941 року до серпня 1943 р. Адміністративний центр знаходився у селищі міського типу Локоть Орловської (нині – Брянської) області.
[4] Див. http://www.ioh.pl/pelne.php?Art=1032&Strona=2
[5] http://zhurnal.lib.ru/s/sutulin_p_i/lokotx.shtml.
[6] див.: http://ukrlife.org/main/kubann/1shkuro.htm
