By На початку національного відродження поет Олександр Ірванець у гумористичному вірші написав такий рядок: “Мово моя, калинова, дубова…”. Давно це було. З того часу українська мова не стала менш “калиновою”, але, на жаль, і не менш “дубовою”. Попри всі спроби держави і націоналістів нав’язати мову російськомовним громадянам, процес іде доволі повільно і дуже вже неприродньо. Все через те, що українська мова – як інструмент спілкування і пізнання світу – практично не розвивається.
Отже, нині українська мова має серйозні труднощі, причини яких можна пошукати щонайменше у трьох сферах: політичній, суспільній і лінгвістичній. Зрештою, за важливістю цих проблем їх потрібно розглядати у зворотному порядку.
З погляду лінгвістики, українська мова не встигає за темпами сучасного розвитку. “Очільник” замість “начальник”, а “доброго дня” замість “добрий день” – це не розвиток мови, а його імітація. Про розвиток можна було б говорити, якби цією мовою були зроблені важливі наукові відкриття, якби її словами поповнювалась світова наукова термінологія чи понятійний ряд у світі ідей. Але цього майже немає. Натомість є підстави вважати фаховий український дискурс у більшості сфер немодерним, неповним і недостатньо компетентним порівнюючи зі світовим. Навіть молодіжний український сленг формується на основі калькування здебільшого російських мовних новотворів, меншою мірою – англомовних. Те ж стосується й ролі української мови у сучасній літературі, пісні, театральній творчості. Тут є, звісно, цікаві взірці, але їх надто мало. Та й не займають вони якогось особливого місця у світовій культурі. Навіть проблема сучасної української книги полягає не в тому, що її мало видають, а в тому, що мало читають.
Тож, кажучи дещо грубо, людина, яка у сучасному висококонкурентному світі хоче розвиватися за найкращими світовими зразками, може спокійно обійтися без української мови. Нижчий – базарно-вокзальний рівень – теж дає собі ради без української. Отже, немає нічого дивного, що старші не хочуть перевчатися, а молодші – навчатися мови, без якої можна обійтися. Така вже природа пересічної людини – відмовлятись від усього, що від неї вимагає додаткових зусиль заради малозрозумілих їй цінностей. Мова їй потрібна як засіб спілкування, а не як зброя у боротьбі за національну гідність. Простій людині потрібна та мова, яка дасть їй вигоду, а не створюватиме проблеми.
Як на мене, то саме в цьому полягає феномен російськомовного українця. Втім, середньостатистичний російськомовний українець ставиться до української навіть не вороже, а просто байдуже. Він готовий віддавати дітей в українську школу – хай вони вчаться – а сам він надто лінивий і знеохочений, щоб перевчатися чи вивчати будь-що нове, якщо в цьому немає практичної потреби. Зрештою, чимало з цих людей все ж віддають дітей в українські школи і самі опановують українську мову для службового користування, хоч удома й надалі спілкуються російською. Незважаючи на свою російську мову, ідентифікацію з російською культурою, а часом і російське коріння, багато з них залишаються добрими громадянами, а часто й патріотами України. Більшість із них також із розумінням та співчуттям ставляться до проблеми української мови і до відродження навіть за державний кошт “народних традицій”, але не сприймають спроб примусового залучення їх особисто до цих процесів.
Тим паче, що сьогодні в українській державі мовою, яка асоціюється з успішною кар’єрою і більшими можливостями, є все ж російська – це мова великого капіталу, індустріального міста, і в багатьох випадках –міжнаціонального спілкування для тих, хто не знає інших мов – а таких все ще більшість.
Суспільство мусить бачити практичну користь з мови – чи то престижне навчання, світле майбутнє, відкритість для світу тощо. Якщо ж цього немає, то й зацікавлення немає.
Спроби змінити цю ситуацію насильними методами призвели до перенесення мовних проблем у сферу політики. Бо коли частина суспільства є чимось незадоволена – а є підстави вважати, що принаймні активні російськомовні громадяни південно-східних регіонів України були неприємно вражені спробами насильно нав’язати їм українську мову – то завжди знайдуться політики, котрі не проти виступити в ролі оборонців і захисників, щоб на цьому заробити собі певний політичний капітал.
У такий спосіб, загнавши питання української мови на слизьке поле політики, поставивши її в стан протистояння з мовою російською, українські еліти поєднали в єдине три різні аспекти мовної проблематики, чим довели ситуацію до глухого кута. Тепер з неї вийти значно складніше, ніж було на початку 90-х, і з кожним роком ситуація буде погіршуватися, якщо не станеться “чуда”.
Як же цьому “чудові” можна допомогти статися? Можна вдатися до формальних заходів, як от перевести на латинку, або творити цілком новий лексикон, значно відмінний від існуючого. Цей шлях важкий і тривалий, але як показує досвід деяких слов’янський країн – дієвий.
Можна, звісно, мріяти про те, що у найближчому майбутньому україномовні творці і винахідники зроблять неймовірний прорив на міжнародній арені і українські слова й терміни увійдуть до світового лексикону. А це, зі свого боку, призведе до нечуваного зросту популярності і затребуваності української мови серед самих же мешканців України. Але такі мрії видаються надто вже сміливими. “Пишатися і сподіватися” – прокляття українського патріота.
А тому українським патріотам варто б зосередитися на захисті української мови не шляхом протиставлення її російській, а на її розвитку, тобто створенні якісного україномовного продукту в усіх сферах життя, що само собою призведе до зміцнення її авторитету і поширення сфер використання. І тоді гумористичні віршики про мову залишаться просто гумористичними віршиками, може й смішними, але не пророчими.
