By 
Від початку правління нового президента США Дональда Трампа думки щодо його політики кардинально змінились: прихильники перейшли в опозицію, а противники бачать його якщо не гарантом своїх очікувань, то союзником. Єдине, що залилось незмінним – виконання передвиборчих обіцянок, серед яких, зокрема, гасла “Америка для американців” та “Енергетична безпека США”.
Політика Трампа у першій декаді травня цього року є певним підтвердженням передвиборчих заяв. Президент США оголосив про вихід Америки з угоди щодо ядерної програми Ірану й анонсував відновлення санкцій проти Тегерану. Про це американський лідер сказав під час виступу з Білого дому у вівторок, 8 травня 2018 року. “Зараз я оголошую, що США вийдуть з угоди щодо іранської ядерної програми. Через кілька митей я підпишу президентський меморандум, щоб почати процес відновлення дії економічних санкцій США, пов’язаних з ядерною програмою, проти іранського режиму”, – сказав Д. Трамп і підписав документ.
Також він попередив, що Іран матиме серйозні проблеми, якщо продовжить розвивати ядерну програму. “Економічні санкції вищого рівня набудуть чинності, якщо режим продовжить втілювати свої ядерні амбіції. У нього будуть ще більші проблеми, ніж коли-небудь до цього”, – додав Трамп.
Американський президент заявив, що США мають докази того, що Іран продовжує розробку ядерної зброї, тим самим порушуючи Спільний всеосяжний план дій. “Сьогодні ми маємо докази того, що обіцянки Ірану були брехнею”, – сказав Трамп.
Реакція старої Європи не забарилася. Риторика її відома і зрозуміла українцями: вона “занепокоєна”, “стривожена” та “стурбована”, часом “обурена” і постійно “налякана”. Євросоюз “шкодує” про заяву Дональда Трампа щодо виходу США з угоди про помірність ядерної програми Ірану. Про це заявила глава дипломатії ЄС Федеріка Могеріні 8 травня 2018 року. “Якщо США переглянуть цю позицію, ми будемо раді цьому. Сполучені Штати залишаються нашим найближчим партнером і другом, і ми продовжимо спільну роботу з багатьох інших питань. Як ми завжди говорили, ядерна угода не є двосторонньою угодою, і жодна країна не може її припинити в односторонньому порядку”,– сказала Могеріні, коментуючи заяву Дональда Трампа.
Очевидно, фраза “наш найближчий партнер і друг” свідчить про те, що в арсеналі ЄС є ще декілька партнерів і друзів, а “односторонній порядок” з уст очільника європейської дипломатії прозвучав як погроза. Ба більше, Могеріні підкреслила, що “Іран поки продовжує виконувати свої ядерні зобов’язання, як це робилося досі”. Очевидно, що голова дипломатичного корпусу ЄС має більше інформації щодо дотримання або ж порушення умов ядерної угоди з Іраном, аніж Трамп, який звинувачує Тегеран у недотриманнях вимог. Чи так це?
Сьогодні ми бачимо реанімовані контури минулих геополітичних картин, зокрема, стратегію США, відому також як доктрина Монро. Це частина сьомого Звернення до Конгресу тогочасного президента США Джеймса Монро, проголошена 2 грудня 1823 року. У ній було визначено довготривалі цілі зовнішньої політики США, незалежність Американських Штатів від Європейських урядів, визначено існування двох політичних сфер, сформовано принцип невтручання США в європейські конфлікти та припинення всіх колоніальних кампаній в західній півкулі.
Зміст документа часто передають єдиною фразою “Америка для американців”, хоча його оригінальна версія цієї думки не містить. Доктрина Монро виникла у контексті суперечок між Вашингтоном і низкою європейських столиць через появу в Центральній і Південній Америці нових незалежних держав під час національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях. У березні 1823 року президент США Джеймс Монро запропонував Конгресу США визнати нові держави й направити туди посланців. На той час європейські країни утримувалися від такого кроку, хоча й допомогти Іспанії повернути хоча б частину цих територій також не прагнули.
З прийняттям документа США взяли на себе відповідальність за регіональну стабільність усіх латиноамериканських держав. У доктрині Монро йшлось про те, що будь-яка спроба втручання європейських країн у справи латино-американського регіону буде сприйматися як зазіхання на національні інтереси США. Доктрина – це спосіб прагматичного вирішення міжнародних конфліктів та декларування геополітичних очікувань від сфери привласнення простору і ресурсів.
Про прагнення країн (Росія, Німеччина, США) щодо встановлення однополюсного світу красномовно сказав британський геополітик Гелфорд Дж. МакКіндер: “Хто править Східною Європою, той панує над Гартлендом; хто панує над Гартлендом, той панує над Світовим островом; хто панує над Світовим островом, той панує над світом”. Оскільки Гартленд співпадав з частиною території СРСР, зрозумілою стає причина теоретичних і практичних колізій навколо проблеми поділу світу на сфери впливу.
Іран, як і весь Близький Схід, є важливою складовою реалізації стратегічних орієнтацій світових гравців. Численні конфлікти та теракти у регіоні – це, з одного боку, боротьба між глобальними гравцями (США і РФ), а з іншого – частина геополітичного регіонального протистояння між Іраном і Саудівською Аравією, Іраном й Ізраїлем. Країни змагаються за місце регіонального лідера, який задавав би тренди, домінував у політиці, економіці, культурі та релігії.
Чому ж РФ і США так зацікавлені Близьким Сходом? Найперше тому, що цей регіон є джерелом енергоресурсів. На нього припадає 48% світових покладів нафти і 43% – газу, зокрема Іран займає перше місце за кількістю газу, Катар перебуває на третій сходинці, одразу після Росії. Для того, щоб здобути контроль над цими ресурсами, глобальні гравці здебільшого використовують претендентів на регіональне лідерство, які й воюють між собою в умовах “гібридної війни”. Сирія, Ірак, Ліван, Ємен, Катар, Лівія, Єгипет – усі вони є учасниками різних битв у межах загального протистояння між двома умовними блоками – “сунітським” на чолі з саудівсько-еміратським альянсом (150-160 млн осіб) і “шиїтським” (приблизно 1 млрд 600 млн осіб) на чолі з Іраном.
На Близькому Сході відбувається політизація як шиїзму, так і сунізму, тому важко сказати, що є сьогодні більшим злом для регіону – шиїтський режим Асада разом із “Хезболлою” та іранськими найманцями чи сунітська “ІДІЛ”, до якої долучилися комбатанти з десятків країн світу. Хоча, зрозуміло, що погляди всіх шиїтів та сунітів вони не репрезентують. Обидва напрями знаходять підтримку сторонніх сил: суніти здебільшого орієнтуються на Захід (передусім США), для шиїтів союзником стала Росія.
Влада Ірану назвала рішення Трампа незаконним. У відповідь на нього іранські депутати спалили паперовий прапор США з криками “Смерть Америці”. Реакція Саудівської Аравії на гучні протести Ірану не забарилася. Саудити заявили, що розпочнуть розробляти атомну зброю, якщо Тегеран відновить свою ядерну програму. На початку травня цього року міністр закордонних справ Саудівської Аравії Адель аль-Джубейр в інтерв’ю CNN повідомив: “Ми зробимо все, щоб захистити наш народ. Ми заявили дуже ясно, що якщо Іран отримає ядерний потенціал, ми зробимо все можливе, щоб зробити те ж саме”.
Глава МЗС підтримав рішення президента США Дональда Трампа вийти з ядерної угоди з Іраном. Також він додав, що у договорі є недоліки, зокрема відсутня інформація про ракетну програму Ірану і підтримку тероризму. “Ми вважаємо, що ядерна угода була помилковою”, – зазначив Адель аль-Джубейр.
Натомість ЄС разом із Францією, Німеччиною та Великою Британією наполягають на виконанні договору, аби запобігти створенню ядерної зброї. Щодо Росії, ще одного підписанта угоди, то вона, не побачивши підстав для виходу з програми, висловила вустами Сергія Лаврова “глибоке розчарування рішенням Трампа”.
Україна ж, позбувшись свого ядерного потенціалу, мовчить…
