By 
Завдяки процесам демократизації суспільних відносин в Україні регіональні і національні меншини, на відміну від корінної нації, отримали можливість вимагати від держави більшого. Гіперболізуючи свої права (вимоги щодо домінантного забезпечення культурних, інформаційних, духовних тощо інтересів) і не обтягуючи себе певними обов’язками (дотримання чинного законодавства, дотримання культурних, історичних традицій, принаймні їх не заперечення), ці меншини через офіційні органи державної влади і управління (а там їх і їхніх прибічників значно більше) наполягають на поширенні не лише культурних, економічних чи фінансових прав, а й політичних вимог, залишаючи для українців з їх ментально толерантною орієнтацією de-facto колоніальний status quo.
Доречно провести певні паралелі із ситуацією щодо толерантності в Україні із західно-європейською практикою, яка виплила із ідеології мультикультуралізму.
Потрібно нагадати, що після Другої світової війни в Європі на хвилі заперечення нацизму і колоніалізму в суспільній свідомості панував якийсь комплекс провини перед усіма[1], хто найбільше зазнав втрат, кого Європа «гнітила» в попередній колоніальний період. Це виразилося у формуванні доктрини мультикультуралізму[2]. Згідно з її установкам, всі «інородці», що живуть в Європі, мають право на збереження своєї культури і самобутності, не розчиняючись в загальному середовищі. Передбачалося, що в перспективі європейські нації стануть в частині культури схожими на яскраві складові дитячого калейдоскопу.
Отримавши незалежність від метрополій, було вирішено колишні колонії залишити в сфері своїх інтересів урядами – Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Іспанії. У меншій мірі це стосувалося Німеччини та Скандинавських країн.
Таке терпиме ставлення переслідувало, окрім зазначеного, ще й прагматичний сегмент проблеми, а саме, – поповнення необхідними ресурсами та забезпечення потреб екс-метрополій.
Однак в останні роки в міру різкого збільшення чисельності іммігрантів-мусульман європейці зіткнулися з серйозною проблемою, що виникає, як це не парадоксально, з підвищеної турботи європейців про культурні ідентичності іммігрантів. Як виявилося, паралельний розвиток ісламських культурних традицій став загрожувати не тільки соціально-політичній стабільності Європи, але і її культурній цілісності. З одного боку, ісламські громади в країнах Європи все частіше стають вогнищами соціальних протестів, з іншого – все більше актуалізуються протиріччя між традиціоналістськими звичаями іммігрантів та європейською культурою.
Сама ідея мультикультуралізму закладає під сучасну державу найнебезпечніші «політичні міни». У першу чергу це стосується концепції суверенітету, що лежить в основі сучасної держави. Вже канадські «піонери» введення мультикультуралізму в державну правову доктрину, викликаного необхідністю реагування на наростаючий сепаратизм франкофонів Квебека, зрозуміли, що ця політична поступка веде до «розмивання» державного суверенітету. Домінуюча концепція мультикультуралізму прийшла до фактичного заперечення існування єдиного суспільства. І до визнання можливості його існування лише в політичному і правовому статусі «конгломерату громад».
Відомі ідеологи мультикультуралізму Хайнер Гаслер,[3] Даніель Кон-Бендіт[4] під впливом краху радянсько-соціалістичної системи (остання декада ХХ ст.), в результаті якого домінуючою ідеологією став неолібералізм та лібертаризм, абсолютизуючи ідеї мультикультурності, ставлять під сумнів майбутнє націй і держав. У1991 році в статті «Якщо Захід стає непереборний» вони писали: «Нації і держави намагаються робити вигляд, ніби вони є суверенними. Але навіть не беручи до уваги той факт, що необмежений суверенітет національних держав перед особою таких тенденцій, як об’єднання Європи, більше не актуальне, можна сміливо сказати, що цей суверенітет – вже давно чиста ілюзія. Нинішні й майбутні імміграційні процеси мають настільки глибокі причини, що жодна держава, використовуючи попередні методи, не зможе тримати їх під контролем. Багаті країни, як, наприклад, Німеччина, не мають іншого вибору, окрім як прийняти той факт, що вони вже стали країнами іммігрантів і що вони залишаться такими в майбутньому. Питання лише в тому, як бути з цим фактом. А відповіддю має стати нова політика щодо імміграції та іммігрантів».
З метою вирішення проблеми прихильники мультикультурності формулювали ключові принципи мультикультурної політики – лібералізація в’їзду в європейські країни та створення кращих умов для реалізації творчого та економічного потенціалу іммігрантів. При цьому право на в’їзд до Європи має бути надано всім бажаючим в’їхати – відповідно до квот, що визначаються економічними та іншими потребами приймаючої країни. Одночасно пропонується і головний принцип реалізації такої політики – введення подвійного громадянства та надання національного громадянства всім бажаючим іноземцям.
Аналізуючи ці та інші виступи прихильників мультикультурності, доречно нагадати, що в останні роки в міру різкого збільшення кількості іммігрантів-мусульман європейці зіткнулися з серйозною проблемою, що виникає, як це не парадоксально, з підвищеної турботи європейців до культурної ідентичності іммігрантів. Як виявилося, паралельний розвиток ісламських культурних традицій став загрожувати не тільки соціально-політичної стабільності Європи, але і її культурної цілісності. З одного боку, ісламські громади в країнах Європи все частіше стають вогнищами соціальних протестів, з іншого – все більше актуалізуються протиріччя між традиціоналістськими звичаями іммігрантів та європейською культурою.
Багатьма це стало сприйматися як загроза подальшого добробуту Європи. І на сьогодні вже близько 40% європейців виступають проти політики мультикультуралізму, вважаючи, що мігранти повинні ставати європейцями без всяких етнічних особливостей. Проте влада Європи не поспішає відмовлятися від доктрини мультикультуралізму та інших ідеологічно споріднених концепцій.
Мультикультуралізм, здавалося б, – концепція ясна і зрозуміла. В теорії питання це – здійснений в Європі проект спільного проживання релігійних і національних громад в одній державі, але на основі різних культур. Лейтмотивом проекту передбачалася європейська толерантність, коли більшість населення (корінна нація) повинна поважати звичаї мігрантів[5]. Та досить швидко з’ясувалося, що мігранти не бажають рахуватися з культурою більшості. Крім того, виявилося, що у мігрантів і корінного населення немає майже нічого спільного, окрім географічного місця проживання.
Хоча принцип мультикультуралізму посідає почесне місце в документах, що визначають культурну політику Ради Європи та Європейського Союзу, однак із практичним застосуванням цього принципу і тут виникають складнощі. Так, цілком умотивованим виглядав поділ Бельгії на валлонську й фламандську громади. Але ж коли численна мусульманська громада міста Брюсселя (столиця об’єднаної Європи має водночас статус третьої адміністративної одиниці Бельгії) цілком у відповідності до проголошених засад культурної різноманітності зажадала проголосити ще одною офіційною мовою… арабську[6], навіть демократична Бельгія виявилася до цього не готовою. І тому досі у Європі тривають дискусії між консерваторами-прихильниками концепції національної держави (звісно ж, із гарантіями всіх прав меншин) і лібералами-прихильниками «безберегового» мультикультуралізму.[7].
Європейські країни, такі як Данія і Норвегія, посилюють антиемігрантське законодавство і навіть вводять контроль на своїх кордонах, що суперечить духу і букві Шенгенських угод. Однак ці заходи дуже популярні у виборців, тому політики з легким серцем погоджуються на них, вважаючи, що це допоможе їм перемогти на виборах.
Існуюча практика спростувала “благі” європейські наміри щодо толерантного співіснування різних культур, особливо коли окремі європейські (християнські) культури стали поглинатися більш агресивними арабськими (мусульманськими) культурами. Так, канцлер Німеччини Ангела Меркель публічно заявила про крах державної іммігрантської політики: «Наш підхід полягав у мультикультуралізмі, в тому, що ми будемо жити поруч і цінувати один одного. Цей підхід провалився, абсолютно провалився». «У 1960-х роках влада ФРН закликали іноземних робітників приїжджати в країну, і тепер вони живуть у ній. Тоді ми обманювали себе, заявляючи, що вони не залишаться в Німеччині і поїдуть. Однак це далеко від реальності», – зазначила канцлер. А. Меркель також підкреслила, що сьогодні іммігранти, які живуть в Німеччині повинні зробити більше зусиль, щоб інтегруватися в німецьке суспільство, зокрема вивчити німецьку мову. «Тому, хто по-німецьки не говорить, ми не раді[8]», – додала А. Меркель.
Девід Кемерон, ще перебуваючи на посаді Прем’єр-міністра Великої Британії, виступив у Мюнхені, і також визнав провал політики мультикультуралізму у Великій Британії. Більше того, він відзначив взаємозв’язок між доктриною державного мультикультуралізму та ізольованістю ісламських спільнот, що живить тероризм. Він визнав згубною для своєї країни політику заохочення паралельних, не пов’язаних один з одним різних культур, що призводить до «ослаблення колективної ідентичності». Натомість Д. Камерон запропонував зробити акцент на вихованні загально-британських культурних цінностей, на більш послідовне і міцне впровадження ліберально-демократичних цінностей – поваги прав людини, релігійної терпимості, рівності статей. Прем’єр назвав це «активним, м’язистим лібералізмом».
На той час президент Франції Ніколя Саркозі заявив, що мультикультурна модель Європи є провалом. «Так, це провал. Правда полягає в тому, що у всіх наших демократіях дуже перебиваються ідентичністю тих, хто прибуває, і занадто мало дбають про ідентичність приймаючої сторони. Суспільство, в якому громади співіснують поруч один з одним, нам не потрібно. Якщо хтось приїжджає до Франції, то він повинен влитися в єдину спільноту, що є національним. Якщо хтось з цим не згоден, хай не приїжджає до Франції», – підкреслив Н. Саркозі.
Так що зовсім не випадково в кінці 2011 р. і початку 2012 року політичні лідери провідних країн Європи публічно заявили про те, що проект «мультикультуралізм» остаточно і очевидним чином провалився.
Це було п’ять років тому і геополітичні зміни, що відбулися по всьому світові, демонструють прагматизм у вирішенні як регіональних, так і глобальних проблем. Складається враження, що оцінки, висновки щодо тенденцій світового розвитку подаються владі експертами-аналітиками із запізненням на 5-10 років.
У сьогоднішніх «незалежних» умовах будь-який прояв інтеграції українця в Україну сприймається як виклик демократії і лібералізму, як загроза оточуючому українця середовищу. Насамперед «загрози демократії і лібералізму», як абсолютним цінностям, бачаться в реалізації політики націоналізації і реприватизації злочинним способом набутого майна та фондів, у поширенні контрольної функції держави, в необхідності запровадження державної інформаційної політики, в ліцензіях, дозволах на відкриття чужомовних газет, журналів, у 100% впровадженні української мови тощо.
Все це подається як відхилення від генеральної лінії «демократизації» всієї України. Натомість можна констатувати, що в Україні жирує «демократія» чужих капіталів і чужих ідеологій, «демократія» чужих інформаційних імперій, «демократія» заперечення української мови і культури в їх ліберальних обгортках.
Штучне (протиприродне) нав’язування невластивих об’єкту удосконалення ознак спричиняє тромбування основних державотворчих артерій.
Народ, якому відповідно до статті 5 Конституції України належить вся повнота влади, хотів би чітко визначитися щодо системи національних інтересів, пріоритетності реалізації національних, історичних, культурних, демократичних цінностей.
[1] Україна, як колоніальна територія, на якій 100% відбувся театр воєнних дій під час ІІ Світової війни, зазнала мільйонних втрат людей та мільярдних збитків в економіці. Весь світ “цивілізовано” мовчить і нинішня неукраїнська держава не піднімає питання ні про компенсації як за Голодомор (винуватці відомі), так і за ІІ Світову. А це здорові амбіції!
[2]Окрім зазначеної доктрини мультикультуралізму існують ще цілий ряд концепцій подібного пошибу: інтеркультуралізму, транскультуралізму, культурного плюралізму тощо.
[3]ХайнерГайслер. Национальное государство или мультикультурное общество?/ http://ps.1september.ru/articlef.php?ID=200209015; Хайнер Гайслер. Граждане, нация, республика — Европа и мультикультурноеобщество/ http://magazines.russ.ru/nz/2002/5/haisl.html
[4]Daniel Cohn-Bendit; ThomasSchmid. Xеnophobies : Histoiresd’Europe. Paris : Grasset – Mollat, 1998.
[5]Німеччина: 6,7 млн мігрантів, 7,9% від населення; Франція: 5,5 млн мігрантів, 9,6% від населення; Іспанія: 3,7 млн мігрантів, 8,4% від населення; Велика Британія: 2,7 млн мігрантів, 4,5% від населення; Голландія: 0,5 млн мігрантів, 3,2% від населення; Данія: 0,37 млн мігрантів, 7% від населення (www.observer.sd.org.ua/news.php?id=10829.
[6]Щось подібне до зазначеної ситуації маємо і в Україні, коли мову російської меншини намагаються “законно” нав’язати в Українській державі як другу державну.
[7]Кушнарьова М.Б., Гриценко О.А., Рябчук М.Ю., Гончаренко Н.К. Вивчення світового досвіду підтримки меншинних культур та подолання колоніальної спадщини в культурній сфері // http://tur.kosiv.info/tourism-and-culture/216
[8]http://www.rbc.ru/rbcfreenews/20101017070445.shtml. Хай спробує хто-небудь з вищої управлінської еліти сказати щось подібне: “Що ми не раді в Україні тим, хто не говорить українською мовою”, вже не кажучи про тих, які на приниженні цієї мови побудували свій комерційний і політичний бізнес.
