Мистецтво й біль

Мистецтво й біль
У Львові осінь традиційно багата на виставки, часом це пов’язано з “Форумом видавців”, а часом – з післявідпустковим періодом. Після відкриття в галереї Iconart чудової камерної виставки Остапа Лозинського De Anima у більших майданчиках розпочалися експозиції Антоніни Денисюк (“Дзиґа”), Петра Гуменюка (Палац Лозинського), Івана Остафійчука (Національний музей). Усі вони вже є класиками львівської штуки, хоча Тоня Денисюк більш відома за кордоном,ніж у себе вдома. Іван Остафійчук був знаменитим,ще коли мої батьки були молодими, а брати Гуменюки вже давно є частиною львівських легенд і мистецьких апокрифів. Смачні проєкти!

До цього набору чудових експозицій можна додати ще виставку графічних робіт Анатолія Базилевича в “Я галереї”, де показані знамениті ілюстрації до “Енеїди” Котляревського. А в “Музеї ідей” експонує свої твори надзвичайно талановитий художник Женя Григор’єв. На площі Стефана Яворського відкрили “негалерею”, у якій легендарний панк-художник і музикант Юра Кобенко перформує свою виставку “немистецтва”. У новому просторі “Радіогараж” на Князя Романа щойно завершилася експозиція про львівське радіо і вже розпочинається наступна – про Бруно Шульца. А в старому трамвайному депо, яке тепер має горде ім’я “Станція Лема”, відкрилася виставка медіамистецтва в межах фестивалю “Тетраматика”. У вересні місто також святкувало 100-річчя видатного львів’янина Станіслава Лема, організувавши численні розмови, виставки і презентації. Мені аж хочеться повірити, що ми живемо в культурній столиці! 

Але в цьому короткому тексті я хочу зачепити ще одну виставку, яка відкрилася в кількох локаціях Львова – експозицію київського художника Нікіти Кадана. Його мистецькі інтервенції відбулися в каплиці Боїмів, у Палаці Потоцьких і в Палаці Лозинського – це все “святі місця” Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького. Кадан – один із найвідоміших молодих українських художників, він часто виставляється за межами України. Формально Кадан є учасником мистецької групи Р.Е.П., яку колись “освятив” Єжи Онух, і кураторської групи “Худрада”, яка займає критичну позицію в мікросвіті української штуки. Роботи Кадана пов’язані з політикою, пам’яттю, пропагандою, ідеологією, історією, масовим політичним насильством і травмою, з інституційною музейною практикою. Він глибоко рефлексує сучасний стан України, говорить про “війни пам’яті”і про те, як можна приватно емпатувати колективному травматичному досвіду. 

Свої творчі практики Кадан зараховує до мистецтва “історіографічного повороту”, яке вивчає не так історію і факти, як природу історичних наративів і “способів розповідати історію”. У цьому контексті його роботи часто співзвучні з текстом Дітера Роельштрате “Після історіографічного повороту” і працею про “Архівний імпульс” Гела Фостера.У цій естетичній парадигмі саме “через звернення до способів розповідати історію, до критики того, як влада реалізується через способи розповідати історію, сучасне мистецтво відновлює зв’язок із сучасністю”. Сучасне мистецтво стає сучасним, оперуючи формами й темами минулого. Який це має вигляд у Львові?

Кадан твердить, що метод, яким можна “причепитися” до болю інших, нібито простий – з’єднувати рефлексію з досвідом і говорити від імені тих груп, частиною яких ти справді є, ретранслювати той досвід, який ти реально пережив. Але коли справа доходить до травм, що їх зазнали інші, до катастроф, яких ми за життя не застали? Як передати сучасним львів’янам той біль львівських євреїв, яких тисячами винищували під час війни? І найгірше те, що українці допомагали нацистам у цьому знищенні – вони і спостерігали, і сприяли, і рятували. Вони активно були залучені з різних боків цієї трагедії. Сучасні львів’яни часто огорнуті націоналістичною міфологією, яка формує ситуацію, що якихось жертв ми бачити відмовляємося, а якихось приймаємо, як своїх. Ми ніби вибудовуємо якісь ієрархії жертв: наші мертві кращі, ваші мертві гірші. Це неправильно.

Нікіта Кадан і кураторка виставки Джесіка Зихович спробували заговорити зі львівською публікою мовою її історії. Ще кілька років тому, коли після виставки Кадана “Неозначені” в Центрі міської історії у Львові експозиція помандрувала в Одесу, Зихович прочитала там лекцію про мазохістську оптику Бруно Шульца. Це особливо стосувалося його проєкту “Книга ідолопоклоніння”, де Шульц за допомогою складної графічної техніки намагався переосмислити тексти Леопольда фон Захера-Мазоха та власні еротичні фантазії. Кадан помітив, що графічні роботи Шульца дивним чином схожі на деякі фотографії львівського погрому. І там, і там ми бачимо оголених або напіводягнених жінок на вулицях – часто на них є лише чорні панчохи. А поруч якісь зумисне потворні чоловіки, тільки якщо на фотографіях погрому вони ніби радіють і показують себе господарями становища, то в графіці Шульца вони принижуються перед домінантними жінками. 

Тож Кадан перемальовує світлини львівського погрому і графіку Бруно Шульца, який загинув від рук нацистів, і виставляє ці образи в певній темній атмосфері зі складним освітленням, зі згустками мороку і плямами світла, розташування яких повністю залежить від волі художника. Він прагне створити єдиний візуальний регістр, щоб ці зображення можна було майже сплутати поміж собою. Так в одному просторі візуальної уяви еротичне змішується із жахливим, сцени насилля переплітаються з епізодами сексуального бажання. Але це не постмодерна гра. 

У цій серії робіт Кадан говорить про страшну розстрільну яму, про погляд зомбі, про те, що художник може примирити живих і померлих, якщо буде дивитися з цієї ями непохованих і незгаданих жертв тоталітарних режимів минулого. Він свідомо хоче зробити квірною – себто сексуально ненормальною (тут, звичайно, мали б бути лапки) – розстрільну яму, яка є місцем, де ми можемо уявити себе розібраними на кавалки індивідуумами. 

Виставка Кадана – це братська могила, і саме тому варто на неї йти львів’янам. Бо в нашому місті й у середовищі наших художників такої рефлексії годі шукати – жоден львівський художник старшого чи молодшого покоління не говорить про злочини минулого з такою силою і відвертістю. Галицька цнота вимагає мовчанки, відвертання очей і небажання побачити щось страшне, частиною чого ми теж були. Були й хочемо про це забути, але трупи минулого нам просто так не дадуть спокою. І байдуже, наші вони чи ні – ці трупи потребують осмислення. Бо в ямі ми всі рівні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Чому вони йдуть? “Наказані” Моцартом