By 
Гармати стріляють – музи мовчать, казали за давніх часів. Модерн відкинув це правило, як викидав на смітник і інші фундаментальні правила часів. Від років Модерну воно не діє. Люди культури вже давно не каста й не корпорація. Як, зрештою, і воїни теперішнього світу.
Війна не скасовує процесу мистецтва. Історично війна є одним із нормативних станів, одним із регулярних, перевірених і ефектно оспіваних (ледь не звичних) способів існування людства, а зовсім не чимось кінцевим і виключеним із реальності. Війни тривають довго, суспільства перебувають у стані війни десятиліттями (а деколи й століттями). Як бачимо на прикладі Ізраїлю, Азербайджану, Пакистану або ж Індії, таке життя необов’язково є бідним, неплідним або одновекторним.
Вимальовується, що російсько-українська війна, яка почалася вісім із половиною років тому, усе ще далека до остаточного завершення.
Отже, хочемо ми цього чи ні, але нам ще довго доведеться жити у фронтирній державі, яка більшу частину ресурсів, сил і сенсів спрямовуватиме на те, щоб загрози з північного сходу знаходили адекватні відповіді. Україна вже остаточно залишила в минулому ситуативну “епоху багатовекторності”, перетворилася на “Україну, що воює”, Ucraina, quae est ad bellum. І немає ознак того, аби ця формула якимось чином втратила актуальність.
Мілітаризація передусім є перерозподілом першочерговості завдань і коштів. Усе відсувається на другий план, окрім оборонних програм і підготовки суспільного життя до війни. Зокрема, і стратегічні цілі суспільства на десятиліття. Серед іншого, на другий план переставляють культуру.
Історія не знає прикладів, коли мілітаризація супроводжувалася культурним розвитком. Зате подає нам безліч випадків протилежного. Від Спарти й давнього Риму до Ірану, Іраку і країн Варшавського пакту. Мілітаризоване суспільство втрачає (іноді – виштовхує) митців та інтелектуалів, впадає в провінційну одномірність. Адже для культурної еліти є принциповим зберігати за собою можливість окремої думки, що не збігається зі штабною.
Відповідно, у майбутньому знайдеться багато тих, які спробують говорити (маніфестувати) від імені війни, держави, що воює, народу, а ще – куди – дітися – від імені різних “ображених із народу”. Плюс до того, як завжди, нікуди не сховатися від шаблонників, нарцисів, “дискурсивних кар’єристів”, завжди готових пограти на тому, що вони відчувають і означують як актуальний запит.
І за “епохи багатовекторності” мало хто з українських митців перебував у просторі глобальних смислів і фундаментальних протистоянь. Їх більше цікавило тепле визнання типу “свій до свого”, кружляння презентаційної каруселі та дружні аплодисменти тих, хто освоював транскордонну та постколоніальну тематику.
Це давало змогу одним боком (зазвичай правим) бути в “потоці”, претендувати на актуальність і шукати розуміння там, де формують світові культурні й мистецькі тренди. З іншого – і далі крутити стару шарманку “вічно ображених” і мати свої інтереси в дискурсі політичного популізму.
А з погляду політики роль більшості митців в Україні в останні три десятиліття була “вічно епізодичною”, фоновою. Для політиків вони були, зрештою, і не творцями суверенних смислів, а в кращому разі найнятими або ж “прирученими” лідерами суспільних настроїв, “актуалізаторами” партійних меседжів і політтехнологічних розробок. Такою була (досі є) ціна провінційності.
“Напівзаморожена” війна 2014–2022 років була, здається, зручним середовищем для життя та розмноження рибок мистецького акваріума. Але 24 лютого рибок спустили в каналізацію. Спочатку вони не усвідомили всіх нюансів нового середовища. Ба більше, зраділи тому, що через смердючу руру можна потрапити до річкового простору. Вони поплили, і тепер їх майже не видно. Чи то сильна течія заважає, чи то розміри річкових риб.
Україна тим часом знайшла свою роль у світовому розподілі смислів. Вона раптом виявилася країною-воїном, що може протистояти країні-монстру. Для багатьох це стало сюрпризом. Країна-воїн, що населена дивовижним народом, який вміє воювати “Хаймерсами” та М777 чи не краще за тих, хто розробив і виготовив ці пристрої. Світ вражений. Світ хоче зрозуміти цей несподіваний народ через його мистецький кейс. Є підозра, що світу для цього не досить ані рибок постколоніального дискурсу, ані тих раків, що ховаються в намулі архаїки.
Для теперішніх українських митців відкривається глобальна брама прямого зацікавлення. А в Україні тим часом усе ще розповідають герметичні казки про герметичних персонажів, вправляються в історичній міфології, пережовують хрестоматійні приколи й дискутують про доцільність матюків у діалогах. Про вплив мілітаризації суспільства на культурні процеси вже йшлося вище.
Перед зовнішнім спостерігачем крізь браму прямого зацікавлення нині відкривається згладжений креативний ландшафт. Є рибки. Є етніка з розквітлим полем і сивою мамою Стефанією. А ще історії про війну, у яких є все, окрім ключової проблеми війни – тієї ціни, яку доведеться заплатити за виживання національної ідентичності.
І річ, звісно ж, не в зовнішньому спостерігачеві. Річ у тім, що лише мистецтво здатне ставити перед світом межові запитання. Ті, що породжені або великим відчаєм, або великим проривом. Або й тим, і тим одночасно.
