By Мистецтво може бути ліками від депресії, жестом підтримки та способом самореалізації
Існує стереотип, що мистецтво – це завжди візуальна насолода, однак насправді його роль набагато ширша. Наприклад, первісні люди використовували мистецтво як ритуал “мисливської магії”, невисокий на зріст, але зухвалий Наполеон – як засіб самозвеличення та прославлення, а китайський художник і дисидент Ай Вейвей – як спосіб протесту проти режиму в країні. Як і будь-який інший інструмент соціального діалогу, мистецтво здатне впливати на суспільство і перепрограмовувати його. Важливо лише вміти ним користуватися.
Ліки від депресії
Мистецтво виводить з депресії не тільки людей, але й цілі квартали, як було, наприклад, з Бушвіком у Нью-Йорку. Десятки років цей район був зоною індустріальної глушини, де житлові будинки стояли посеред виробничо-складських майстерень.
Його трансформація розпочалася з того, що один з жителів вирішив прикрасити свій район. Чоловік домовився з власниками складів про можливість реанімувати їхню стіну, відтак розпочав роботу. Спочатку район заполонили графіті, згодом тут почали проводити фестиваль Bushwick Open Studios.
Щось подібне відбувається в лондонському кварталі Хакні. Колись цей район наздогнала джентрифікація: занедбане і непривабливе місце, в якому здебільшого жили малозабезпечені люди, взялися змінювати заможні дизайнери, художники і музиканти. Похмуре минуле кварталу далеко позаду. Сьогодні Ханклі – місце для мистецтва, поезії, публічних бібліотек і екологічного парку.
Однак є у таких процесів і мінуси. Місцеві мешканці не завжди схвалюють джентрифікацію. Людям важко змиритись зі змінами, жити в оновленому, чужому для них просторі. Дрібні підприємці також не приховують своєї люті: через нашестя хіпстерських закладів багатьом довелося подумати про закриття свого бізнесу.
Інструмент протидії
Війна стосується всіх, тому й боремося разом – кожен як може й уміє: хтось йде до лав Нацгвардії, хтось в’яже шкарпетки, плете маскувальні сітки, шиє балаклави, перераховує кошти на допомогу військовим. Інші, озброївшись пензлями, відрами і арсеналом фарб, – привертають увагу світу до проблем агресії, корупції та інформаційного зомбування.
Художник Омаід Шаріфі розписує стіни, щоб поділитися оптимізмом з мешканцями афганської столиці, які не бачили жодного дня миру. Його зброя – мистецтво, а замість полотна – залізобетон. Шаріфі приховує наслідки військових операцій на будівлях малюнками і закликами до миру, бо переконаний: все, що утверджує життя, протистоїть війні.
Розміщуючи свої роботи у місцях, далеких від мистецького контексту, художник “витісняє” війну, вселяє надію на мирне життя.
Урок співпереживання
Невтомний борець за ідеали справедливості та добра, художник Ай Вейвей “прикрасив” віконні рами датського музею Kunsthal Charlottenborg рятувальними жилетами. Здалеку будівля нагадує велетенський гарбуз. Першою реакцією суспільства був подив: навіщо хтось перетворив таку красиву будівлю в гумовий овоч? Чи це такий жарт до Хелловіна? Однак, прочитавши опис, ставало не до сміху: вікна музею були щільно заповнені жилетами біженців зі Сходу, в яких вони припливли на грецький острів Лесбос.
У серці Копенгагену можна було побачити рештки мрії тих, хто намагався втекти до Європи в пошуках притулку, але так і не досягнув берега. У своєму концептуальному проекті Ай Вейвей втілив філософське осмислення вислову memento mori (з лат. – “пам’ятай про смерть”). Так сучасне мистецтво поєднало минуле з сьогоденням і надало глядачеві важливий урок співпереживання.
Жест підтримки
Можливо, про скандальний арешт турецької художниці і журналістки курдського походження Зехри Доган ми б і не чули, якби не пост Бенксі в Instargam. “Минулого року Зехру Доган посадили до в’язниці за те, що вона намалювала аквареллю побачене у газеті”, – написав художник.
Турецька влада підозрювала дівчину в приналежності до Робітничої партії Курдистану. Доган засудили до 2 років, 9 місяців і 22 днів ув’язнення – сьогодні їй залишилося провести у в’язниці ще 17 місяців.
Безпрецедентний масштаб порушень свободи преси в Туреччині підштовхнув стріт-художника до створення 20-метрового муралу на підтримку Доган. У середовищі англійського андеграунду невловимого Бенксі давно називають “арт-терористом №1”. Малюнок журналістки, яка нудиться в неволі за звинуваченням в антидержавній діяльності, з’явився в Нью-Йорку (США) на перетині Хаустон-стріт і вулиці Бауер.
Новий мурал Бенксі – не тільки свідчення солідарності художників, а й заклик звільнити тих журналістів, чиє тюремне ув’язнення пов’язують з їхньою професійною діяльністю. Зображуючи реальні події, художник привертає увагу громадськості до ситуації з дотриманням прав людини, піднімає проблему залякування критично налаштованих журналістів, які висвітлюють гострі проблеми, зокрема повстання, діяльність опозиції або становище етнічних меншин.
Психотерапія
За допомогою провокаційних перформансів група віденських художників намагалася усвідомити і пережити історичні події 1939-1940 років, що супроводжувалися невимовною кількістю смертей і страждань.
Дійство акціоністів виглядало як ритуальне забивання ягняти. Іноді вони з’їдали те, що для прийому в їжу зовсім не призначене. Усе це робилося прилюдно і без одягу. Свої дії вони ідентифікували як норовливий катарсис (греч. kátharsis – очищення).
Навмисно демонструючи кровожерливість, художники використовували мистецтво як психотерапію, яка дозволяла виявити найагресивніші людські імпульси і їх позбутися. Однак чи можна вважати творами мистецтва зухвалі акти людського жертвоприношення, що межують з безумством і не зіставляються з адекватним сприйняттям світу?
Отже, будь-яке мистецтво – це відкритий діалог. Здійснюючи епатажні дії, митці підштовхують нас до пошуку моралі, висловлюють недовіру політикам, і навпаки – надають допомогу нужденним, вказують на факти беззаконня, свавілля та корупції. Художники змагаються за глядача: відрізають власні вуха під час перформансів чи підвішують себе на рибальський гачок. І все це заради того, щоб викликати суспільний резонанс і привчити владу до відповідальності, а людей – до критичного мислення.
