By 
Сорок років тому вийшла картина “Мефісто”, яку зняв визнаний класик угорського та світового кінематографа режисер Іштван Сабо.“ Мефісто” продемонстрували в програмі тижня угорського кіно в кінотеатрі в центрі Києва. Пригадую, як довелося вистояти довгу, здається, півторагодинну чергу за квитками, але це було варте того. Я уперше побачив на екрані австрійського актора Клауса Марію Брандауера, який зіграв головну роль – Гендріка Гофгена. Але найбільше зачепила тема стрічки – стосунки митця із тоталітарним режимом.
Десь за рік чи два “Мефісто” з’явився в радянському прокаті, уже було відомо про міжнародний успіх картини. Щоправда, у СРСР фільм вийшов у дещо скороченому, як тоді казали, “порізаному” варіанті.
Іштван Сабо екранізував відомий, навіть скандальний свого часу роман Клауса Манна “Мефісто. Історія однієї кар’єри” (1936). Клаус Манн народився в родині визнаних німецьких письменників: батько – Томас Манн, дядько – Генріх Манн. Після приходу до влади нацистів сім’я Маннів була змушена покинути Німеччину.
Роман “Мефісто” ґрунтується на родинній історії. Прототипом головного героя – Генріка Гофгена – став відомий німецький актор і театральний режисер Густаф Грюндгенс, друг Клауса Манна. Грюндгенс грав у виставах за його п’єсами, а потім одружився з його сестрою. На відміну від родини Маннів, Густаф відмовився емігрувати і зробив успішну кар’єру в нацистській Німеччині. Роман друкувався багатьма мовами в різних країнах, але він не виходив у ФРН аж до початку 1980-х, бо синові Грюндерса вдалося через суд заборонити його видання.
Іштван Сабо звернувся до роману Манна не випадково, як він сам колись зазначив в інтерв’ю виданню Cineticle: “Тоталітарний поїзд пройшов крізь оселю кожної угорської родини”. Дія “Мефісто” охоплює останній період Веймарської республіки та перші роки після встановлення нацистської влади в Німеччині.
Головний герой стрічки Гендрік Гофген дійсно працелюбний та, поза сумнівами, талановитий актор. Він дуже амбіційний, хоче слави та успіху, що зрештою нормально для багатьох творчих людей. Гендрік працює в театрі в Гамбурзі, симпатизує лівим і здобуває популярність серед робітників після виступів у “червоному кабаре”. Гендрік навіть робить невдалу спробу організувати сучасний новий театр, де він би ставив новаторські соціальні п’єси про життя простих людей. Водночас він із презирством ставиться до нацистів, які стають усе більш впливовими.
Проте понад усе Гендрік прагне просувати свою кар’єру, задля цього використовуючи будь-які нагоди й можливості, а особливо – свою популярність у жінок, із якими він улесливий та надзвичайно галантний. Він вдало одружується з дівчиною зі шляхетної та заможної родини (актриса Крістіна Янда), тож зв’язки впливового тестя-професора і протекція популярної актриси відкривають Гендріку шлях до столичної сцени. Справді органічний та пластичний у будь-яких ролях, він доволі швидко стає популярним, дістає ролі в одному з головних театрів Берліна, починає зніматися в кіно.
Тим часом за результатами виборів націонал-соціалісти здобувають більшість у Рейхстазі, його дружина й тесть вирішують емігрувати. Дружина намагається вмовити Гендріка їхати з ними, але той твердо переконаний, що його професія однаково буде потрібна. Він також мотивує свій вибір тим, що не займається політикою, його політика – Гамлет і Король Лір.
Роль Мефістофеля у виставі за “Фаустом” Й. В. Ґете стає для Гендріка зірковою. Його акторську майстерність визнав і схвалив сам Маршал (актор Рольф Хоппе), один із впливових сановників нової влади, який позиціонує себе ще і знавцем та поціновувачем мистецтва. У його образі теж упізнається реальний прототип – Герман Герінг.
На приватній вечірці після спектаклю Маршал відверто ділиться із Гендріком роздумами про те, що образ Мефістофеля є не менш важливим, ніж Фауста. На думку Маршала, “Мефістофель – це чисте Зло”, яке для усвідомлення німецького духу є надзвичайно важливим, хоча про це не варто говорити вголос.
Гендрік дістає не лише протекцію Маршала, а й високу посаду керівника театрів. Він уже мусить просувати ідеї нової влади в царині мистецтва, а відтак ставити виключно “правильні” п’єси з акторами арійської зовнішності, а ще – виступати з промовами на офіційних заходах всередині країни та за кордоном.
Поза тим, насправді Гендрік Гофген начебто не є стовідсотково негативним персонажем, адже періодично його охоплюють сумніви щодо ситуації, у якій він має жити, і, здається, навіть сором. Так, він користується всіма отриманими благами, але водночас щосили намагається відповідально ставитися до роботи, докладає зусиль, аби витягти із гестапо свого друга й колегу Отто, рятує свою темношкіру коханку, якій дозволяють виїхати за кордон.
Однак на наших очах Гендрік поступово із Мефістофеля перетворюється на Фауста, який підписав угоду з дияволом і має заплатити за це. Ключовим для образу головного героя є епізод вечірки в його розкішному маєтку з нагоди його другого одруження. На вечірці Гендріку влаштовують сюрприз-подарунок: його вітають актори, на кожному з них – грим Мефістофеля. Вони кружляють навколо Гендріка в диявольському хороводі, вирватися з якого неможливо…
1982 року “Мефісто” здобув “Оскара” як найкращий фільм іноземною мовою, престижну премію Національної ради кінокритиків США, а ще – три нагороди Національної італійської кінопремії “Давид ді Донателло”: за найкращий закордонний фільм, режисуру та головну чоловічу роль. Картина здобула чимало інших міжнародних призів, а ще захоплені відгуки кінокритиків. Співпраця Іштвана Сабо із Брандауером продовжилася в стрічках “Полковник Редль” (1985) та “Гануссен” (1988), які теж мали нагороди та визнання. Критики часто називають ці три картини Сабо “німецькою трилогією”, або “трилогією влади”. До “німецької теми”, як і до теми митця за часів тоталітаризму, Іштван Сабо знову повернувся 2001 року, знявши стрічку “Позиція сторін” про долю відомого німецького диригента та композитора Вільгельма Фуртвенглера.
Про “Мефісто” й далі нагадує сьогодення. Попри анексію Криму та вже довготривалу війну на Сході України, однаково чуємо знайому тезу: “Мистецтво поза політикою”. Про злободенність також промовисто нагадує позиція російських діячів культури та мистецтва, які переважно підтримують агресивну зовнішню політику свого президента.
Відомий факт: майже вся історія світового мистецтва – це ще й історія стосунків митця із державою, адже створення багатьох визнаних шедеврів фінансували можновладці. Зрозуміло, кожен митець має піклуватися про близьких чи підлеглих, утримувати родину. Та й час, у якому живе, обирає не він, а ще ж не кожен здатний на протест чи супротив. Поза тим, будь-яка влада, а особливо авторитарний режим, намагається будь-що використати популярність і талант задля власної легітимізації. Звичайно, можна обґрунтувати свій вибір потребою творчої реалізації, виправдати браком будь-якого вибору. Однак завжди настає момент, коли влада починає вимагати більшого, ніж просто демонстрація лояльності, й ось тоді вже митець змушений виправдовувати і пропагувати дії режиму, стаючи в такий спосіб співучасником його злочинів.
