Митрополит Андрей: “По Бозі я найбільше любив свою матір”

Митрополит Андрей: “По Бозі я найбільше любив свою матір”

“День перед смертю (митрополита Андрея, – ред.) я сидів на низенькому тапчані при о. Митрополитові… Була там теж Настя Стигматичка… Раптом Настя спитала: – Що це за пані, яка сидить при о. Митрополитові? – Ніякої пані там нема! – Таж сидить при ньому на кріслі! Настя почала описувати, як виглядає ця пані. Тоді о. Климент приніс фотографію і, слухаючи, дивився на фотографію. Опис згоджувався. Це була мати о. Митрополита. Одначе ніхто, крім Насті, не бачив її”.

Із спогадів о. Йосифа Кладочного

Софія із Фредрів Шептицька, про яку Станіслав Тарновський сказав, що вона “була однією із найвищих і найшляхетніших постатей свого часу”, народилася 20 травня 1837 року у Львові й була наймолодшою дитиною в графській родині Софії та Олександра Фредро. Її батько – відомий польський письменник і драматург, іменем якого названо нині одну із львівських вулиць. У родині панував дух злагоди, доброзичливості та любові. Батьки подбали, щоб донька отримала блискучу на той час освіту. Крім польської, Софія вільно володіла німецькою, французькою й англійською мовами. Брала приватні уроки в найкращих львівських учителів музики, а також уроки гімнастики.

Родина графів Шептицьких

Коли батько помітив, що вона має малярські здібності, то за порадою художника Генрiха Родаковського поїхав із родиною в Париж, де обдарована дівчина вчилася живопису у визначних французьких художників. Її роботи виставляли у паризьких салонах, а пізніше ними прикрашали митрополичі палати Шептицького. Софія малювала здебільшого портрети своїх рідних і образи святих. Особливо заохочував батько роботу над іконами. Збереглася її робота «Найсвятіше Серце Христове», намальована 1878 року, після народження наймолодшого сина.  Цей образ, який до нині зберігається у митрополичих палатах на  Святоюрській горі, Софія Фредро-Шептицька подарувала синові, коли той став митрополитом.

Улюблений учень Олекси Новаківського М. Мороз із захопленням розповідає у своїх листах про її живописні портрети. Художник мав змогу побачити їх іще учнем, під час відвідування лекцій з історії мистецтв, які читав сам Андрей Шептицький. Проте Софія ніколи не вважала себе художницею і завжди заперечувала, коли її так називали. Вважала, що головним для жінки не є “…геніальність, що сягає по силу, славу, проповідує великі діла, а ідеалом жінки є стати ангелом миру, додавати віри і надії, бути готовою присвятитися тим, кого любимо, і невтомно просити вміння служити Богу і чинити добро людям”. Ці слова стали її життєвим кредо.

Ніколи не відмовляла нікому в допомозі, почувалася щасливою, коли могла потішити та розрадити, бо знала, “чим є одна сльоза, один потиск щирої руки в терпінні”. А коли була безсилою щось змінити сама, то зверталася до молитви.

1 жовтня 1861 року Софія вийшла заміж за графа Івана (Яна) Шептицького і повністю присвятила себе родині. У неї було семеро дітей. Усі сини. Молода жінка надзвичайно відповідально поставилася до місії материнства: “Усвідомлюю, що Бог дає нам дітей не для власної потіхи, не для того, щоб ми обдаровували їх любов’ю заради себе, але щоб, не думаючи про себе, оточували їх любов’ю для Бога і для них самих вели їх дорогою любові”. Вона проводила з дітьми дуже багато часу, справедливо вважаючи, що “матері ніхто не замінить”. Намагалася передати їм свою віру, сформувати характери та світогляд синів.

Коли одного разу Софію запитали, що вона робила для доброго виховання своїх п’ятьох синів (найстарші Юрій і Степан померли у дитинстві), відповіла: “Я нічого особливого не робила, не мала ніякої системи, не дотримувалася жодних педагогічних правил. Я любила їх і старалася пізнати, яким є кожний. Мій єдиний метод виховання – це молитва “Богородице Діво”. Якщо хлопець добрий, чемний, слухняний, здоровий – “Богородице Діво”. І навпаки – хлопець погано вчиться, неслухняний, бешкетує, наражається на небезпеку – знову “Богородице Діво”.

Коли 1872 року Шептицькі звели новий будинок, графиня Софія написала на образочку, до якого молилась уся сім’я “… Хай діти ціле життя пам’ятають, що одинокою молитвою матери в тім дні (посвячення нової хати, – ред.) було, щоби цей дім, щойно з таким великим трудом поставлений, запався радше і зник зараз, ніж щоб колись мав переховувати в собі образу Бога – радше смерть, ніж гріх, мої найдорожчі діти. Бог з Вами – Софія Шептицька”.

А в листі до сина писала: “Хоч я дуже люблю тебе, але волiла б бачити тебе померлим на нарах, нiж довiдатися, що ти образив Бога одним смертельним гріхом”. Рішення найстаршого сина Романа, майбутнього митрополита Андрея, присвятити себе українській Церкві, стало для неї нелегким випробуванням. Та попри свій відчай і страх за сина, по при те, що сама була ревною католичкою, вона таки спромоглася зрозуміти й прийняти серцем покликання своєї дитини.

У цей час вона багато спілкувалась із ним, заохочувала до терпеливості, підтримувала, не підриваючи водночас авторитету батька, який був категорично проти вибору сина. Згодом Софія Шептицька напише унікальні спогади про сина “Молодість і покликання отця Романа Андрея Шептицького до ЧСВВ, переповідані його мамою 1865–1892 pp.”. Наймолодший син Лев переписав їх у п’ятьох примірниках і по одному передав кожному з п’яти братів 28 липня 1928 року. Один із тих п’яти примірників, що був власністю о. Климентія Шептицького, зберігся.

Ікона «Найсвятіше серце Христове»

У день інтронізації мати надіслала митрополитові Андрею лист-благословення: “Найбільший скарб, який я отримала від Бога, – це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові. На ту хвилю, коли береш на себе хрест, до якого тебе покликав Господь, – на ціле життя твоє, під Хрестом або ж на Хресті, на всю працю, наміри, терпіння і радість, на душу твою і розум, серце і здоров’я, на все, що чинити будеш, що постановиш, на цілу працю над будуванням Церкви Божої і поширенням Царства Його на землі… …на всі хрести, якими люди тебе обтяжити можуть, і на всю любов, яку ти їм дарувати будеш, посилаю тобі урочисте Господом випробуване Благословення”. Листи синові Софія писала від 1888 року, коли Андрей Шептицький вступив у Добромильський монастир УГКЦ. Це духовні розважання про віру і Бога. Проте майбутній митрополит їх не читав: уважав, що це відволікає його від служіння Богові. Дізнавшись про це, мама, однак, не перестала їх писати, лише не відправляла більше, а заповіла передати їх синові після її смерті. “Мої благословенні реколекції”, – написав на них Андрей Шептицький, отримавши неоціненний духовний спадок матері.

Завжди була поруч зі своїми дітьми і в годину радості, й у час смутку. Офірувала Богові та українській землі ще одного сина – Казимира, у чернецтві – Климента, що також обрав шлях духовного служіння і став ігуменом монастиря студитів та був замордований у сталінських таборах. Жила – неначе горіла. Завжди намагалася допомогти довколишнім і врешті, заразившись сухотами, коли доглядала хворих, закінчила свій життєвий шлях.

З листа митрополита Андрея до брата Казимира-Климентія: “Сьогодні або завтра, як всі з’їдемося, думаємо укласти напис на таблиці для Неї (мами, – ред.) у каплиці. Колись, ще за життя, просила, щоби написати: “пішла в радості до Господа свого”. І напевно, що Вона, бідацтво кохане, заслужила вже собі на відпочинок, після такого важкого і твердого життя”. 18 травня 1904 року.

Ксенія ЗДАНЄВСЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ