By 
Путінський бліцкриг провалився, через те кремль перевів війну в тривалу фазу, адже відступати явно не збирається. Тож тепер усі сторони розраховують на те, що час стане їхнім союзником. Проте ставка на час – штука ризикована, адже це неозначена категорія, за якою ховається вкрай багато невідомих.
Після явного провалу зимово-весняної кампанії кишенькові кремлівські пропагандисти взялися навперебій шукати виправдання, чому досі не відбувся парад “побєдобєсія” на Хрещатику. Аргументи тут не мають значення, натомість важливо, що після цих виправдань скабєєво-соловйови почали говорити, що все триватиме довше, ніж хотілося б, але перемога начебто буде за ними. Що зараз вони покладають основні сподівання на зміну влади в державах, які підтримують Україну. Найбільші мрії стосуються виборів у США, адже путін і його прихвосні марять про повернення до Білого дому Дональда Трампа, себто готові чекати цього моменту (а отже – і воювати проти України) ще щонайменше 2 роки.
У таких сподіваннях, імовірно, є сенс, адже кремль не просто пасивно очікує, а цілком активно працює в напрямку зміни влади в державах-союзниках України. Зокрема, нещодавно журналісти оприлюднили інформацію про тісний зв’язок європейських ультраправих, що для нас, звісно, не є новиною, проте це спричинило скандали в деяких країнах. Крім того, путін старається протистояти політиці санкцій і стримування, зокрема перекриваючи вентиль найбільш залежним від російського газу європейським державам. Заодно кремлівські агенти поширюють антиукраїнські й антиурядові настрої в цих країнах, покладаючи сподівання на соціальні протести та зміну влади на більш лояльну до себе. Але в мріях про “гру в довгу” кремлівські пропагандисти традиційно уникають згадок про слабкості власного режиму, підживлюючи так ілюзію всемогутности в божевільного кадебешника.
У цій ситуації росії легше, бо в країні закручено гайки й панує авторитарний режим, себто майже все вирішує одна людина, а населення таке залякане, розділене й пасивне, що годі очікувати якихось протестів. Та в цьому й полягає слабкість кремля, адже все зав’язано на одній-єдиній людині. Якщо з путіним щось трапиться чи режим упаде, то дуже ймовірно, що вслід за ним обвалиться вся вертикаль, а країна може поринути в хаос.
Натомість на Заході демократія, тобто вибори відбуваються стабільно й можливість приходу до влади проросійських політиків на тлі зростання цін чи втоми від війни доволі немала. Проте зміна одного режиму може не мати суттєвого впливу на політику всієї антипутінської коаліції. Крім того, у демократичних державах є громадянське суспільство та дієва система “стримувань і противаг”, які можуть запобігти реальній шкоді від опального політика при владі.
А от сподівання на протести в росії – наївність. Надії на них не означають, що нам не треба працювати з тамтешнім населенням, поступово підводячи його до розуміння, що путін і війна – зло для росії, яке відбирає в народу не лише гроші, а й майбутнє на кілька поколінь наперед; що в цій війні росія не зможе перемогти, а тому мусить вийти із неї якнайшвидше, поки наслідки не стали катастрофічними й невідворотними, поки вона не перетворилася на Північну Корею.
Американський психіатр Джеймс Феллон звертає увагу на стан ментального здоров’я путіна – цю інформацію ми також можемо використати при плануванні своїх дій. Він вважає російського диктатора психопатом, що “не може виграти цю війну, бо що довше вона триває, то більше надходить західної зброї та технологій – і то дужче слабне його підтримка”. Феллон пише: “Постійний тиск збільшує час і створює вікно можливостей для інших гравців, щоби прийти і сказати: «Ти не можеш цього зробити». Наприклад, генерали з найближчого оточення могли б сказати: «Слухай, це має негайно припинитися». Це означає, що тиск має тривати тижнями і місяцями”. Тож довге протистояння ослабить путіна в очах народу, а головне – в очах військових і політичних еліт. Уже зараз можемо спостерігати, що війна втрачає кількість прихильників у суспільстві країни-агресора.
Так само не зашкодить розпалювати відцентрові настрої, аби меншини, наприклад буряти й тувинці, яких кремль найбільше використовує як гарматне м’ясо на війні, задумалися над зменшенням своєї залежности від москви.
Довготривала війна ставить перед політиками величезну кількість викликів. Зокрема, українській владі доведеться ще не раз зіштовхнутися із фінансовими проблемами, адже що на довше затягнуться бойові дії, то більше грошей на збереження вітчизняної економіки та тримання оборони (в ідеалі – і переходу до контрнаступу) доведеться шукати. На швидке відновлення економіки годі й сподіватися, поки промислова та цивільна інфраструктура перебуває під загрозою щоденних ударів, через що до стабілізації ситуації не варто очікувати й на повернення іноземних інвесторів.
Також вітчизняна влада має розуміти, що тривала війна може призвести до заворушень всередині країни, що є чи не найбільшим викликом. Зеленському та команді доведеться добряче попрацювати, адже потрібно враховувати силу-силенну чинників, зокрема й зовнішньополітичну кон’юнктуру, оскільки теперішні союзники в будь-який момент можуть перестати ними бути, припинити фінансову підтримку й постачання зброї. Тому слід уже зараз не те що розробляти, а втілювати плани щодо відновлення економіки в умовах воєнного стану, щодо виробництва власного озброєння чи збереження західної техніки в Україні на захищених від бомбардувань об’єктах, а також щодо економії енергоносіїв. Водночас потрібно й далі реалізовувати євроінтеграційні реформи та боротися зі спокусою підім’яти країну під себе, цілком і повністю зачистивши опозиційне поле.
Тому Україні життєво необхідно не спостерігати пасивно, а готуватися до різних варіантів розгортання подій. Складати коротко-, середньо- і довготермінові плани дій щодо того, як вижити та перемогти, якщо війна триватиме пів року, три роки, п’ять-десять років. Готуватися та готувати своє населення до холодів (евакуація мешканців Донеччини в цьому ключі є дуже вчасною стратегією, яка має стосуватися й інших регіонів, що постійно зазнають бомбардувань чи можуть потрапити під удар), ще більшого просідання економіки й навіть до найгірших сценаріїв на полі бою. Намагатися врахувати якнайбільшу кількість змінних, зокрема й те, що Трамп таки потенційно і справді може повернутися до влади. Допомагати Заходу шукати шляхи виходу із ймовірної паливної кризи, адже Україні критично важливо зберегти підтримку, особливо щодо озброєння й фінансів, аби протриматися якнайдовше.
Тож час сам собою не є категорією, на яку може розраховувати якась зі сторін, проте він має стати на боці того, хто найретельніше пропрацює всі можливі нюанси та стратегії. Того, хто, власне, не покладатиметься на сам лише час, а спробує зменшити свою залежність від різноманітних чинників. Хоча завше потрібно пам’ятати про ймовірність випадку й готуватися до “чорних лебедів”. Тому Україні треба працювати щодо цього посилено, адже на кону стоїть існування держави й мільйонів її мешканців.
