By Характерною ознакою українських виборів західні спостерігачі вже давно визнали їхню непередбачуваність: “Ніколи наперед невідомо, хто переможе”. Українці це сприйняли як комплімент про нашу демократичність і не зауважили прихованої іронії. Адже українці не готують перемогу свого кандидата, вони на неї сподіваються.
Одні надіються, що комедійний актор без політичного досвіду й інтелектуального запліччя знищить олігархічну систему. Інші – що олігарх, у котрого обсяг невиконаних обіцянок переважили тільки показники особистого збагачення впродовж першої каденції, у другій виведе країну з війни і бідності. І справа тут не в персоналіях кандидатів чи конкретних обставинах – просто українському народові притаманно, і то не від нині, сподіватись.
В Європі є народи, як-от північноєвропейські протестанти, котрі сильні завдяки своєму живому розумові, інші – переважно католицькі – завдяки своїй вірі. В українців ж особливий шлях – незнищенна схильність до пишання і сподівання. Коли ж пишатися нічим – а зараз саме такий час – то залишається тільки сподіватись. Навіть за безнадійних обставин. Це не нове. Ця схильність заразила навіть найкращих представників нашого народу, а її суть сформулювала Леся Українка:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Убрана в шати поезії ця доволі безглузда формулка стала своєрідною квінтесенцією української душі, системою вірувань українського народу. Шліфована впродовж кількох століть, переказувана від покоління до покоління здатність сподіватися в певних моментах історії навіть набирала в очах українців ознак чи то віри, чи то розуму. Але вона не здатна була їх замінити повністю. Бо сподівання народжується на перехресті віри і розуму. І на тому ж перехресті помирає. І нас нічого не навчив факт, що наші українські сподівання впродовж історії помирали одне за одним, але їхню загибель ми не вміли використати для перемоги. Тому вони тягнуться за нами шлейфом поразок.
На що ми сподівалися, приміром, коли з моменту здобуття незалежності пасивно спостерігали за розкраданням спільного майна та знищенням економіки; за ростом корупції і комерціалізацією політики; за скороченням боєздатної армії і збільшенням армії чиновників; за деградацією професійної і вищої освіти, розвалом системи охорони здоров’я, олігархізацією ЗМІ і т. ін.? І не лише спостерігали, а часто й брали у цьому участь. То звідки б мала взятись успішна держава і цивілізоване суспільство?
От і зараз українець сподівається. Але вже досить. Час зійти з перехрестя сподівань і піти однією з доріг – або розуму, або віри. Це принципово різні шляхи.
Ще кілька десятиліть тому Герман Гессе на основі досвіду і книжок поділив людей на два основні типи: розумних і побожних. “Людина розумна ні у що не вірить так сильно, як у людський розум…Людина розумна прагне влади…Вона є вихователем. Розумний є схильним недовіряти своїм інстинктам”, – писав Гессе у листі до Томаса Манна. А що ж українець? Якби насправді прагнув влади, то, здобувши її під час “революції гідності”, не віддав би негідним. Якби був вихователем, то не поводився б зі своїми співгромадянами,як наглядач у колонії. Якби вірив у розум і не довіряв своїм інстинктам, то вчився б щосили, а не списував з єесівських чи держдепівських шпаргалок.
“Віра і відчуття життя в людини побожної базуються на повазі, що виражається, зокрема, у двох головних рисах: сильному відчутті природи і віри в надрозумовий лад світу”, – пише Гессе. Це, здається, теж не про нас. Чи пасує це до українця, котрий, наприклад, безпощадно вирубує Карпати або розкопує поліські ліси в пошуках “сонячного каменю”? Чи це про “віруючих” з різних конфесій, що готові одні одних повбивати за церковне майно, захищаючи “благочестивих” батюшок на мерседесах?
Багато хто ще сподівається, що воно все само собою мине, “розсмокчеться” і не залишить по собі сліду. Це тому, що сподівання заміняє їм потребу читати-розуміти-думати. З часом наші сильні надії починають нам видаватися вірогідними прогнозами, реалістичними перспективами, аргументованою аналітикою тощо. Тож нічого дивного, що прогнози не збуваються, перспективи не відкриваються, а аналітика виявляється оманливою.
Тому з перехрестя сподівань все ж доведеться зійти. І якщо виберемо дорогу віри, то треба буде зрозуміти, що вірити потрібно в Бога, а не в те, що “Хтось прийде, порядок наведе”. Якщо ж дорогу розуму – сприйняти і вивчити механізми й правила, які діють у тому світі, який нам миліший і з яким ми хотіли б зблизитися. Якщо ми йдемо до Європи, то мусимо усвідомити, що “Європа знає ціну, але й має цінності”. А творення цінностей, зокрема й національних, є не наслідком сподівань, а результатом плекання розуму чи віри. А найкраще – їх обох.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
