На полях культурології: casus yupak

На полях культурології: casus yupak
Дядько з олдової шереги вітчизняних письменників, зобразивши на своєму обличчі те, що колись називали “гірким виразом”, запитав мене: “На що взагалі здатна ота література, якщо тепер вона не вчителька життя?”. Я відповів: “На індикацію”. Дядько подумав і запитав далі: “На індикацію чого?”. Я хотів відповісти “усього”, проте сказав: “Важливого і не дуже публічного”.

Як на мене, література стає лакмусовим папером для тих кластерів соціального середовища, де виробляються тренди майбутнього, де визначаються параметри складних ідентичностей.

Ось остання подія з того майданчика, де роздають літературні медалі. Книгою року BBC став роман Saigon’a “Юпак”. Критикеса Тетяна Трофименко виділила парадигмальний стрижень роману:

Сайгон рішучо зриває з образу українського села симпатичний, але малопереконливий флер форпосту патріархальної моралі, осередку духовності та скарбниці рідної мови. На питання, чому флер знову доводиться зривати, якщо сентиментальний просвітницький ідеал щодо села в українській літературі розвінчувався вже неодноразово, я маю одну відповідь: цей аспект активно актуалізують історичні романи та кіно[…] де село, що страждає від окупантів-зайд, мусить бути змальоване лише в позитивних і мартирологічних категоріях. Натомість у Сайгона ми бачимо сучасне село територією зла, заздрощів, темноти, відсутності інтелектуальних запитів і бажань”.

Що б хто не казав, а тут ми маємо справу з індикацією епохи. Ще кілька десятиліть тому український митець (мисткиня), що наважувався (наважувалася) означити село “територією зла, заздрощів, темноти”, не отримував (не отримувала) ніяких премій.

Йому (їй), зрозуміло, аплодувала симпатична купка естетів та “внутрішніх емігрантів” з європейськими смаками. Проте з іншого боку піднімалася темна хмара оборонців рутини, “кафедральних мумій” та совкових маргіналів, вмикалися пропагандистські гівномети, заряджені ярличками на штиб “ліберасти”, “зайди”, “підривні сили”, “грантоїди”, “духовна отрута”.

Спроби пересадити хронічно схильне до “креативного туберкульозу” сучасне українське мистецтво з вимерзлого виходку на теплий ватерклозет у 90-ті роки раз за разом зазнавали суспільної поразки. Їм казали, що у ватерклозеті бракує духовності, автентики, ще чогось непозбувного. Процес, великою мірою, рушив з місця лише років десять-дванадцять тому. Але йому хронічно не ставало панорамної ревізії “рустикальної ідилії”. Ситуацію дещо вирівняв телесеріал Наталі Ворожбит “Піймати Кайдаша”.

Але для України телесеріал – не індикатор. Як не крути, а в культурній сфері ми все ще не вилізли зі шкаралупи жанрових ієрархій та іншої дискурсивної провінційності. Що б там не відбувалося в телевізорі та на решті екранів з екранчиками, а індикатором трендових настроїв, вибачте за тавтологію, “української України” все ще залишається література.

Навіть не література як гештальт і поле наративних смислів (на жаль!), а либонь та умовна сцена літературних та навкололітературних маніфестацій, на якій відбуваються публічні ритуали з роздачі “хлібних” посад та складання хрестоматійних списків для Грицевої науки.

І саме навколо цієї сцени “адаптовані провінціали” тримали оборону до останнього. Кумедно, але втрата зовнішніх атрибутів літературної влади для них була страшнішою, ніж відхід від них цілих поколінь читачів, болючішою, ніж втрата прихильності притомних видавців і критиків, та принциповішою за присутність на мережевих майданчиках. Відповзши зі всіх реальних позицій, вони, наче діти, тішилися тим, що на щось там “впливали” й щось там “вирішували”.

Тепер впали останні редути. Минулорічне резонансне присудження Шевченківської премії не членам НСПУ та “перерозподіл” ресурсних потоків залишили літературних пейзан за межами сцени.

Успіх автора “Юпаку” доповнює цю нову галузеву реальність свіжими акцентами. Він належить до тієї порівняно нової частини літпроцесу, яку називають “ветеранською літературою”. Роман Saigon’a є заявкою на те, що вона, попри різні оцінки, перебуває на центровому суспільному полі. Там, де формується майбутнє української культури. Де поступово набуває ознак домінантного урбаністичний мистецький простір.

Водночас ризикну припустити, що сам собою “Юпак” не претендуватиме на позицію стильового тригера сучукрліту. Здається, як і об’єкти contemporary art, роман розрахований на те, що мистецька ситуація розгортатиметься не так на його сторінках, як у непередбачуваному павутинні літературного процесу. Що магія успіху заведеться при зіткненні тексту з відомими й чітко позиціонованими стереотипами читацької аудиторії. Якщо це направду так, то все вийшло вдало.

А ще casus yupak нагадує нам про те, що недовго чекати на ті часи, коли рустикальне мистецтво вже не буде здаватися достойним об’єктом для культурної провокації. Якщо за літературний стьоб над селом присуджують резонансні премії, то вже невдовзі “тема села” потрапить до смислової резервації й, воленс-ноленс, остаточно перейде до компетенції музейно-краєзнавчого департаменту. І тоді, до речі, нарешті прийде пора осмислення тих темних тектонічних трансформацій, які перетворили осередки українських аграрних громад на “територію зла і заздрощів”. Бо ж, якщо розібратися, великий роман про велике перетворення неможливий без такої літературної діагностики.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про нестерпну хиткість велосипедів Дещо про культурних героїв