Надвечір’я Імболку

Поки світ переймався атаками омікрону, слідкував, як російська лисиця намагається розгорнути й з’їсти українського їжака, зимова темрява потроху, крок за кроком відступала. Й ось ми без війни дожили до Імболку. До того часу, коли на давніх кельтських землях, зокрема й у Південно-Західній Україні, прокидається життєдайна сила богині Бригітти.

Потепліло. Повеселішали карпатські струмки, і біля древніх каменів гірське Око зауважило людей, що не схожі на марнотних туристів. Зауважило тих, кому потрібні три речі: надвечір’я Імболку, водоспад і печера.

Вони з’являються в сутінках, одягнуті в зелене й чорне, зосереджені й мовчазні. У місці, де вони накреслюють свої таблиці, не повинно бути профанів, зате бажані кабани – товстошкурі та обережні онуки Сонячного Вепра. Але це не обов’язково, можна обійтися й без диків. Головне – водоспад і печера. Чиста гірська вода, що стікає з верховини, і глибоке скельне лоно, гідне зберігати правдиву таємницю. Місце збору одягнених у зелене й чорне, згідно з давніми і прийнятими ритуалами, називають Бором.

Щодо цієї назви в одягнутих у зелене й чорне немає одностайності. Хтось каже, що це прадавнє східне слово, скорочене європейцями задля звичайної конспірації. Інші вважають його спорідненим із давньою назвою сосни (яку балканські слов’яни й досі називають “бором”). Прибічники другої версії додають, що сосни є прообразом тих колон, що підтримують стелі святилищ Півночі, так само як кедри були взірцем для будівничих південних храмових колонад.

Хай там як, одягнені в зелене й чорне креслять свої таблиці посеред Бору, враховуючи напрямок на схід, до водоспаду й до печери. Від доби премудрого, посвяченого й досконало втаємниченого короля Фрідріха II Прусського вони запалюють посеред Бору світочі. Тричі по двадцять сім. І не всі, далеко не всі з них світять видимим світлом. Згідно з традицією, те місце, де збираються позначені зеленим і чорним, повинне бути сліпучо освітленим, “щоб розвідники Темряви, одягнуті в тіла чи безтілесні, не мали жодної змоги підкрастися до Бору й підслуховувати, змішатися з обраними і шкодити їм, щоб усі належні знаки правдивого розпізнання виявлялися чітко та у своїй повноті”.

Вони небагатослівні навіть під час ритуалів. Вони пам’ятають, що за минулих часів виголошені слова приносили більше горя, аніж радості. Що гірському вітрові вільно зривати з язиків пустослів’я. Їхні новопосвячені тримають у руках черепи й кинджали, рясно змочені вологою водоспаду. Зрадникові їхніх таємниць загрожує близьке знайомство з вепрами. А спійманих розвідників Темряви передбачено залишати на глибині вісімдесяти одного кроку від поверхні, якої удень торкаються сонячні промені. Щоразу, коли збираються в Бору, вони розповідають новопосвяченим давню легенду, яка прийшла до нас із півдня.

За часів призабутих, розповідають вони, мандрівні лицарі зустріли на Сході майстрів стародавньої й ретельно захищеної від профанів будівельної корпорації. Її від початку створювали нащадки сина царя Соломона від високошляхетної єгипетської наложниці Тефнат. Царського сина звали Адон, він не мав прав на батьківський престол і будував храми. Його син Сіммак (а інші кажуть – Сідон ам’Малк) першим очолив таємну раду з дев’яти найшанованіших архітекторів давнього світу.

Учні та учні учнів тих Дев’яти Східних пережили гоніння й підозри, війни й загарбання, світанки і присмерки світових імперій. Упродовж усіх цих довгих століть вони будували храми й молилися Каменяреві, незмірно могутнішому за них.

Вони будували християнські церкви й мусульманські мечеті, приземкуваті вежі вогнепоклонників і стрімкі шинкари індуїстів. Будували святилища, сховані під землею, і золоті вівтарі на високих платформах. Вони брали платню лише круглими і восьмикутними золотими монетами без дірок та отворів і ніколи не називали себе тими іменами, якими їх нарекли при народженні. Храми, що їх збудували вони та їхні учні, стоять і досі, а ті, що їх звели самозванці, руйнувалися від найменшого землетрусу. Нічого не залишилося від храмів, збудованих самозванцями.

Ніхто не відає, чому нащадки Дев’яти Східних раптом вирішили передати свої тисячолітні знання одягненим у зелене й чорне. Людям Півночі, людям печери й водоспаду, яким лісові звірята Бригітти були ближчими за кам’яне плетиво та муровані арки середмість. Мандрівникам із кельтськими, франкськими, саксонськими й готськими іменами й обличчями. Відомо лише, що одягнених у зелене й чорне на початку також було дев’ять.

Це число не було випадковим. Адже все, що так чи інакше позначене випадковістю, не живе довго й не здатне до відтворення зі століття до століття. Кожному з лицарів Бору учні Дев’яти Східних запропонували здійснити сходження драбиною Еноха. Металевою драбиною із сімома маршами та двома простими сходинками-основами.

Перша з простих сходинок – Охел-Елоха (а інші кажуть – Еґл-Елої), сенс її – любов до Єдиного, відомого книжникам як Яздан, Ішван та ще під багатьма благими та випробуваними іменами. Друга сходинка – Охел-Нерабайг (любов до минулого, або ж пам’ять, що спирається на розписані знаками накривки саркофагів). На найвищому щаблі драбини новопосвяченому кажуть, що тепер він став “живим ланцюгом, якого протягнено крізь життя всіх народів і сущих істот”. У катехизмі високого рівня наводиться такий діалог між новопосвяченим та Смиренним Ермітом, якому доручені ритуал і нічне спілкування з дружніми вепрами:

– Де Ви ступили на першу сходинку?

– У глибокій печері та нічній тиші. Лише вода, яка тече з гори, була свідком мого піднесення, лише одна свічка горіла в печерному мороці.

– До чого Вас закликали?

– До самовідданої роботи серед Бору, до служіння, яке достойне братів моїх.

– Як Ви отримали пізнання таємниць Сонячного Вепра?

– Сходженням драбиною, верхівка якої не проглядається з місця мого перебування.

– З чого складається драбина?

– З двох лев’ячих основ і семи кабанячих маршів.

– Чому леви не ворогують із кабанами?

– Тому що Південь не ворогує з Північчю, тому що Батько не ворогує з Матір’ю Бригіттою, тому що двійка не ворогує із сімкою.

– Хто ви для Матері Бригітти?

– Ми – Дев’ять Спадкоємців, яким заповідані її Зірка та її Чаша.

– Де збираються Дев’ять Спадкоємців?

– У Бору, що захищає від зради.

– Коли вони збираються?

– Другого дня другого місяця року, коли праведні виливають молоко на замерзлу землю й голосять: “Імболк!”

– Якими є джерела вашої сили?

– Близькість до істини, єднання з вепрами, відданість Яздану і вчителям вчителів наших.

Якщо посланцям Темряви все-таки, попри всі застороги та захисні закляття, пощастить підслухати цей діалог, вони з нього нічого не зрозуміють. Вони почують лише те, що почують: срібне відлуння таємниць, що відбилося від холодного каміння та струменів зимового водоспаду.

Перед світанком, коли закінчиться довга ніч Імболку, світочі згаснуть. Одягнені в зелене й чорне ретельно сховають таблиці під дереном і піском та в цілковитому мовчанні покинуть Бор. Їхні постаті розтануть у лісовому присмерку, наче нічні тіні. Наче їх тут ніколи й не було. Коли промені ранкового сонця досягнуть таємного місця поміж водоспадом і печерою, там залишаться тільки ледь відчутні аромати пахощів. Хтось каже, що це запах ватри з ялівцевих гілок, а комусь здається, що то ладан і мирра.

Ті, хто наполягає на присутності південних пахощів, додає: саме так пахло ранкове повітря в тій кедровій спальні, де 3000 років тому юна єгиптянка Тефнат з архіжрецького роду Мер-Амена Імхотепа народила премудрому сину Давида двадцять сьомого нащадка чоловічої статі – Адона Кадоша.