“Наказані” Моцартом

Львів бурлить, бодай у фейсбуці це помітно. Бурлить через встановлення пам’ятника сину Моцарта, Ксаверу, який особливо нічим не запам’ятався, хіба тим, що вчив у XIX ст. основ музики дітей галицьких олігархів. Та й не мав він бути геніальним: син Моцарта був просто з музичної родини, що означало не геніальність, а радше ремесло. Він умів створювати музику і вчив цього мистецтва інших, а те, що написав, не мусило “рвати танцзали”. Чому ж стільки шуму навколо Ксавера?

Офіційні медіа у Львові урочисто рапортують: на площі Маланюка презентували пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту. Відкриття алегоричної скульптури присвятили 230-літньому ювілею композитора, а міський голова Андрій Садовий урочисто й на камеру оглянув незвичний пам’ятник. У матеріалах ЗМІ йдеться, що ініціатором встановлення скульптури став Міжнародний фестиваль класичної музики LvivMozArt разом із Міжнародною фундацією “Моцартеум” у Зальцбурзі (Австрія) і науковим товариством Mozartiana Galicia. Розповіла про цю ініціативу журналістам Оксана Линів, артдиректорка і співзасновниця фестивалю LvivMozArt, тож можна вважати, що пам’ятник є частиною промоційної кампанії фестивалю. Пані Оксана, звичайно, мала додати ваги події, тож повторювала, що “Моцарт ніби повертається до рідного йому міста Львова”, що, мабуть, є іронією, бо не всі цього повернення чекали. Або ж не в тій формі. Німецькомовний і польськомовний Львів часів Моцарта дуже відрізняється від його українськомовного нащадка. Оксана Линів також сказала в інтерв’ю, що сподівається, що “ми всіма нашими ініціативами перетворимо Львів на одну з культурних столиць цілого світу та зможемо давати Європі щось таке, про що вони не знають”. Звучить, звичайно, гарно, месійно: нумо “дамо Європі”!

Пам’ятник Ксаверу Моцарту створив австрійський скульптор Себастьян Швайкерт, який викладає у Віденській академії мистецтв і має майстерні у Відні та Зальцбурзі. У коментарях журналістам він наголошує, що син Моцарта у 16-річному віці “втік” з Австрії до Галичини, де прожив 30 років, навчаючи музики. Він так “тікав” від батька, що тепер слава старшого Моцарта догнала сина у вигляді фестивалю та пам’ятника без постаменту, бо “він був громадянином цього міста, тому стоїть на рівні з громадянами міста”. Звичайно, у статтях не йдеться про те, що пам’ятник встановили в обхід демократичних процедур, не дуже дослухаючись до думки “громадян міста”. Але таке буває, а у Львові – і поготів.

Консервативних громадян, чи то ба – патріотів Львова, збурила форма пам’ятника. Про це гарно сказав міський голова: “Кожен побачить тут щось своє. Якщо з боку подивитися, то можна побачити голову лева, з іншого боку глянеш – то розумієш, що в середині композиції є дуже ніжна душа, яка закрита великою перукою… Це приклад нової сучасної скульптури”. Не всі поділяли думку мера, бо, крім лева, ніжної душі й перуки, львів’яни побачили ще ляпанину, глину, лайно й непотріб. Український художник Олекса Манн запостив у себе на фейсбук-сторінці уривок діалогу ображених – і там був приблизно такий пасаж: “Це не пам’ятник, а безсенсовна ліпнина-покруч. За що така зневага і приниження композитора, а для нас, львів’ян, ганьба?” Інший персонаж на цій сторінці відповів на цей викрик ображеної душі: “Видно, Бог нас за щось наказує”. Дійсно, гарна назва для короткого есею – “наказані”. Хто ж вони, оці покарані Богом за невдалий пам’ятник?

Звичайно, це представники львівського академічного середовища, як-от колишній головний художник міста Володимир Сколоздра, який закликав ставити такі “авангардові” пам’ятники десь в інших місцях Львова, а не на площі Маланюка. Бо оце авангардне “незрозуміло що” руйнує ауру місця. Звичайно, пан Сколоздра лукавить, бо він чемно промовчав, коли кілька років тому колишній очільник обласної адміністрації зруйнував історичний ансамбль вілли графа Агенора Голуховського. Тоді львівський художник Любомир Медвідь створив жахливу репліку пам’ятника, що стоїть на території Чорнобильської АЕС, але цього разу – на святкування 100-ліття ЗУНР. Заради такого “шляхетного чину” можна було й історичну віллу, і парк, і цілий район зруйнувати, чому б і ні. Я до того, що Сколоздра якось вибірково любить Львів: тут любить, а в іншому разі мовчить, бо патріот.

Професор Орест Голубець, ще один доктор від львівського мистецтва, сказав журналістам, що пам’ятник Моцарту, який створив Швайкерт, не є “модерновою річчю”. Що це означає, я не беруся трактувати, можливо, так він хотів сказати, що його колега, австрійський професор, не знає сучасного мистецтва? Голубець, звичайно, не проти провокації, але “за тим мусить стояти якась логічна основа”, ну бо “всі пам’ятники львівські базуються на образотворчій мові ХІХ століття”, і нам, містянам, буде дуже складно впроваджувати “якісь інші мистецькі ходи”. Тобто пан Голубець натякає, що опудало на честь Івасюка, кітч на пошану Кульчицького, дурнуватий (бо непропорційний) кінь із королем Данилом, анатомічно неграмотна скульптура на відзнаку Чорновола відповідають оцій “образотворчій мові ХІХ століття”? На такі аргументи можна було б відповісти тезами Олекси Манна, який написав: “Старанно і тихенько вивчайте історію мистецтва, бо це є історія цивілізації, а поки не вивчите, то не пиз…”. Проте пан Голубець усе життя займається історією мистецтва, важко припустити, що він неосвічений, то чому він “наказаний”?

Чому покарані страждають від пам’ятника Моцарту? Під постом Олекси Євгенія Чуприна іронічно написала: “Архітектурний об’єкт має бути вписаний не лише у візуальний простір, але й у культурний. Бо інакше він створює лише ті асоціації, які створює”. Тобто в грі у вільні асоціації я розумію цю тезу так: якщо люди навколо некультурні й мають низький рівень естетичної освіти, то в усьому незрозумілому вони можуть побачити лише купу лайна. Як вписати щось незрозуміле не лише в простір міста, а й у простір уяви, освіти, смаків і мислення?

На захист пам’ятника Моцарту ще один відомий львів’янин Остап Сливинський зауважив, що тепер на тлі всього цього непотребу, який пан Голубець називає “образотворчою мовою ХІХ століття”, з’явився об’єкт, який радикально відрізняється естетикою, візуальною мовою, недоречністю і провокативністю. Він діє як подразник, як щось небажане. Сливинський порівняв його з поодиноким “фріком у класі”, з якого “всі відкрито чи потай ржуть, але, приходячи додому, починають критичніше розглядати себе в дзеркалі”. Фрік не мусить бути естетичним чи геніальним, він просто є таким, яким є, а от ми, люди навколо, добре проявляємо себе в стосунку до чогось незвичного чи небажаного. “Наказані” львів’яни зазвичай не хочуть бачити фріків, вони хочуть гарні шторки, які затулятимуть небажану реальність, вони прагнуть краси й закохані в “образотворчу мову ХІХ століття”. А ще хочуть красиво й недорого.