By 
У сучасних умовах виживання нації і держави на побутовому рівні все більше простежується тенденція до реанімації і збереження національних цінностей, що властиві для традиційного суспільства: солідарність, єдність та згуртованість. Саме вони входять у поняття національної ідеї, яка визначає успіх у глобальній конкуренції, змагальності, війні.
Досліджуючи історичний розвиток України протягом ХХ – ХХІ ст., можна розділити національні ідеї на: глобальні (ідея споживання; конкурентоздатності; нейтралітету тощо); традиційні (ідея свободи, рівності, братства, “Україна для українців”, “Україна понад усе”, “Україна і Бог”, ідея добробуту); модернізаційні (“Євро-2012”); авангардистські (“Україна – найкраща країна Європи”)[1].
Існує інтерпретація національної ідеї, що пов’язує це явище з процесом тотальної модернізації. Вона полягає у тому, що для здійснення модернізації і для утворення сучасної нації-держави необхідне досягнення певного рівня культурної однорідності населення. Тобто для того, аби нація відбулася, необхідне поширення спільної або домінуючої мови, єдиної освітньої системи зі спільною версією історії, літератури, ціннісних принципів, а також спільної релігії. У цій концепції розвиток економіки не є пріоритетними серед інших складників історичного поступу.
Найповніше теорію впливу національної ідеї на матеріальний світ в ХІХ ст. розглянули німецькі класики національної економіки: Адам Мюллер, Йоган Фіхте та Фрідріх Ліст. Адам Мюллер вважав, що вільне підприємництво і конкуренція викликають “безладдя і послаблюють традиційні міжособові зв’язки”, а вільна торгівля руйнує “ідеал економічної самостійності, незалежної держави”.
Ф. Ліст викладав у Тюбінґенському університеті, писав політичну публіцистику, започаткував предмет Національне державне управління та адміністрування[2], а у 1841 році видав книгу “Національна система політичної економії”. Вчений не відкидав традицій, відповідно до яких держава підноситься до уособлення моральності, стає втіленням моральних цінностей, однак його підхід був якісно відмінним: державу він вважав провідною силою процесу інтелектуальних, політичних, економічних і соціальних змін.
Йоган Фіхте вважав, що особистість має підпорядковуватися інтересам своєї спільноти. У книзі “Закрита комерційна держава” він висував ідею повної економічної самостійності національної держави та пропонував закрити кордони для іноземної торгівлі.
А от французький соціолог Анрі де Сен-Сімон переконував, що розвиток промисловості і науки призведе до зникнення національної держави і національності. Згодом Карл Маркс та Фрідріх Енгельс творчо використають ідеї Томаса Мора, Томмазо Кампанели, Анрі де Сен-Сімона, Шарля Фур’є та Роберта Оуена, щоб утвердити несприйняття, неприязнь до поняття національної держави і, відповідно, до національної ідеї, яка в умовах Росії перетворилася у спотворену реальність.
Модель “нація-держава”, в основі якої закладена національна ідея, не зникла і до неї щоразу повертатимуться науковці та ідеологи. Та чи згадають сьогоднішні урядовці про ідею нації-держави у ситуації, коли ані в політиці, ані на практиці немає жодних конкретних механізмів реалізації функцій держави?
[1] Розпутенко І.В. Ідея національна. // Енциклопедичний словник з державного управління. – К.: НАДУ, 2010. – С.267.
[2] Шпорлюк Роман. Комунізм і націоналізм /пер. З англ. Г.Касьянов. – К.: Основи, 1998. – С.183-184.
