By 
Ми маємо право тішитися нашими успіхами. Природним і зрозумілим є, коли ми радіємо з перемоги гурту Kalush Orchestra на конкурсі “Євробачення”; коли захоплюємося мужністю нашого військового, який і в безнадійній ситуації посилає російський воєнний корабель за легендарним уже маршрутом; коли зловтішаємося тим, як підрозділи ЗСУ вкотре розгромлюють російську техніку на аеродромі в Чорнобаївці; коли коронована особа в Європі одягає нашу вишиванку й коли відомі музиканти приїздять у Київ, щоб виступити на станції метро, перетвореній на бомбосховище. Пишатися цим можна і треба, але знаючи міру. Бо якщо переступити межу між гордістю й самолюбуванням, то в спільноти починає розвиватися схизма національного нарцисизму – явища шкідливого й небезпечного.
Цією межею є тверезе оцінювання дійсності. Наприклад, що посилання корабля українським прикордонником було радше актом відчайдушного протесту, адже ситуація була безнадійна й завершилася вона полоном захисників Зміїного. Чорнобаївку можна сприймати як свідчення кмітливості і вправності наших воїнів та непідготовленості й тупості ворогів, але не можна забувати про факт, що це все-таки окупована територія, відбити яку вдасться невідомо коли і якою ціною. Тріумфальна перемога Kalush Orchestra – це результат популярності й підтримки України у всій цивілізованій Європі, а не наслідок якихось унікальних музично-артистичних талантів. Як і знаки уваги з боку видатних осіб з усього світу до нашої країни та культури є тільки виявами співчуття й солідарності. Це потрібно приймати зі скромною й покірною вдячністю, а не із самозакоханим зухвальством.
Бо від самонавіювання на кшталт “ми найкращі”, “ми найкрутіші”, “всі нами захоплюються” тощо якраз і розвивається недуга нарцисизму. Приклад не треба шукати далеко: наш ворог десятиліттями накручував себе в стилі “нас усі бояться”, “у нас друга армія у світі”, “ми непереможні”, аж поки не почав збройну агресію проти України. Теоретичний механізм того, як це відбувається, був описаний у статті британського автора наукових публікацій Девіда Робсона, присвяченій явищу “групового нарцисизму”, яка нещодавно з’явилася на сайті польського видання Krytyka Polityczna в межах проєкту Syndicate.
“Груповий нарцисизм домагається визнання, що наша спільнота є особливою. Він мусить у цьому постійно самостверджуватись, а будь-який відступ трактує як зраду. А далі вже йде зверху вниз: ксенофобія, параноя, теорії змов і підтримка для авторитарних лідерів”, – пише Робсон. На думку автора, нарцисизм – як індивідуальний, так і груповий – пов’язаний хоч і з крихким, зате пронизливим відчуттям вищості, яке базується на визнанні іншими, а тому є вкрай ворожим до будь-чого, що могло б пошкодити роздуте его. Ми ж це вже бачили зблизька: пересічний провінційний росіянин живе в лайні, він дикий і неосвічений, краде побутову техніку й косметику, але й далі до піни на губах буде переконувати, що їм усі у світі заздрять. Й от коли інші не сприймають цієї потреби в загальному визнанні, заперечують її чи й висміюють, тоді така нарцисична спільнота стає агресивною.
Взірець такої ображеності фахівці-психологи помітили у “воєнному” виступі президента РФ 24 лютого: “Вони [колективний Захід] намагалися знищити наші традиційні цінності й накинути нам свої, фальшиві, які знищили б наш народ зсередини… Однак усі люди, а особливо росіяни, зуміють відрізнити справжніх патріотів від негідників і зрадників, яких ми знищимо…”
Здавалося б, який стосунок має пересічний росіянин до нарцисизму “царя” й “мільярдера” путіна? Адже у випадку колективного путіна – це так званий «нарцисизм елітарний», тобто байдужий до проблем інших, в тім числі і простих росіян. Про це ще кілька десятиліть тому писав видатний вчений Еріх Фромм, який зауважив, що особи з низьким почуттям власної вартості намагаються збудувати свій соціальний статус, базуючись на підтримці групи. “Він є ніким, але якщо може ідентифікувати себе з власним народом чи перенести свій особистий нарцисизм на народ, тоді він стає всім, – писав Фромм у 1979 році. – Індивідуум заспокоює свій нарцисизм завдяки належності й ототожненню з групою. Великим є він сам – бо сам він ніхто, але великим є як член найпрекраснішої групи на Землі”.
Але повернімося до нашої національної схильності необґрунтовано “пишатися” й безпідставно “сподіватися”. На прикладі росіян і путіна ми маємо завчасно, превентивно боротися із симптомами національного нарцисизму – хоч би й тому, що це улюблена передвиборча тема популістських політиків, це стежка, яку протоптують собі до влади авторитарні лідери. Нам про це не можна забувати ні під час війни, ні після неї. Бо, як кажуть, у боротьбі з драконом важливо й самому не перетворитися на дракона.
