Ми часто чуємо, як молоді люди, часом підлітки, слухають російську чи західну музику 1980-х років. Що вони можуть про неї знати? Чи розуміють молоді протестувальники в Мінську відмінність контексту пізньорадянської пісні Віктора Цоя про очікування змін від сучасної ситуації в Білорусі? Чи це є якимось проявом ностальгії?
На допомогу приходить слово “анемоя”, слово нове й рідко вживане в побуті. Його значення вибудовується за аналогією до ностальгії, оскільки тут йдеться про ностальгійне відчуття туги за минулим, якого ви самі ніколи не пересвідчили. Це ностальгія за “добрими старими днями”, про які ви нічого не знаєте особисто, бо занадто молоді, щоби це знати. Або ж за культурою, до якої насправді не маєте доступу. Це відчуття того, що в далекому минулому щось було краще, ніж тепер, туга за тим, що ми втратили щось важливе в нашому невпинному марші прогресу. Усілякі там реконструктори, які люблять переодягатися в середньовічний одяг і вдавати, нібито можна повернути минуле у сьогодення, є саме “пацієнтами” анемої. Таким же типом ностальгії “хворіють” люди, які прагнуть досягти чистоти фольклорної культури, творячи повсякчасний псевдофольклор.
Давно відомо, що ностальгія показує не фактичне минуле, а радше наше уявлення про давні події. Це фантазія про минуле, бо почуття і прагнення стосуються не того часу, який ми справді пережили, а того, який ми думаємо і віримо, що пережили. Це має сенс, якщо врахувати особистий контекст, бо ми схильні бачити наше минуле більш ідилічним, ніж воно було насправді. Це дає нам змогу забути про турботи та конфлікти минулих днів і замінити їх уявленнями, що все було добре. Ностальгія відкидає наші минулі невдачі та недоліки, щоби не відволікати від сьогодення. Однак якщо ностальгія за власним минулим має сенс, то туга за минулим не своїм виглядає дивною й навіть бентежить. Чому ж тоді це відбувається?
Історія, як ми знаємо, знаменита своїми неточностями, її постійно треба переписувати. Історичні факти і свідчення – це лише вершина айсберга, якого ми ніколи не зможемо повністю побачити, і це робить його привабливим для ностальгії. Людям завжди подобалося передавати “прикрашені історії” своїм нащадкам, щоб і далі жити в більш комфортних вигадках. Оскільки фантазія про історію є формою ностальгії, то можна сказати, що анемоя є продуктом накопичення ностальгії. Люди пам’ятають минуле неточно і передають ці неточності нащадкам, які чують ці спотворені історії і ще більше прикрашають їх. Отже, чим далі від нас минуле, тим більш прикрашеним та ідилічним воно стає. Ностальгія має тенденцію показувати наше минуле кращим, ніж воно було насправді, а анемоя робить те саме, проте в набагато більших масштабах.
Завжди знайдуться люди, які стверджують, що у минулому було щось цінне, чого зараз уже немає і чого не вистачає сьогоденню. Одна із таких цінностей – уявлення про братерство і дружбу. У минулому було відчуття належності, якому сьогодення не може знайти відповідники. Чим глибше ми поринаємо в історію, тим яскравіше бачимо, що люди минулого мали здорову впевненість у своїх родинних чи інших зв’язках. Принаймні між людьми одного походження (родинного, етнічного чи класового) було відчутне братерство. Нині, попри те, що людство як ніколи зв’язане різними мережами, ми почуваємось самотніми. Хоч наші предки (та навіть батьки у часи УРСР) і жили гірше, ніж ми, проте мали цінні і часто теплі зв’язки між собою, які ми сьогодні навряд чи можемо навіть уявити. Це, цілком імовірно, є частиною минулого, якого так прагнуть сучасні люди. Отже, анемоя може бути непорожнім почуттям. Проблема, звичайно, полягає в тому, що сучасності бракує соціальної згуртованості минулого. Варто спробувати реконструювати цю згуртованість/близькість, не жертвуючи прогресом.
Буддисти кажуть, що первинне людське бажання – позбутися страждання і бажань. Ми “природно” хочемо нічого не хотіти. Ми прагнемо не того, про що думаємо, чого шукаємо, а того, щоб повністю перестати блукати в пошуках. Це ідеальний стан душі, коли все добре, і нам не потрібно робити нічого, лише жити. Однак це надзвичайно важко через нашу замкнутість, невизначеність та недовіру до інших. У минулому ці проблеми були мінімізовані завдяки життю в згуртованих громадах. Щоби повернути родинність і згуртованість, нам потрібно знехтувати ідеєю національних держав, які борються за панування в усьому світі, практикувати широку децентралізацію та плекати малі громади, в яких ми народились.
Насправді анемоєю можна продуктивно керувати. Найпростіше – це зібрати усе, що викликає ваш трепет до інших епох, і зробити все можливе, щоб впровадити ці речі у повсякденне життя. Дізнайтеся про давніх героїв, про яких співали наші предки; читайте вірші та перекази, які записали наші попередники, як-от Франко; носіть символи своїх козацьких пращурів як нагадування про свою спадщину. І найголовніше – приєднайтеся до спільноти людей, які вже працюють над збереженням своїх традицій та самобутності.
Ще один спосіб – це творити щось нове. Наприклад, в нетрях інтернету я знайшов ініціативу Anemoia Projects, яка займається створенням ефективних, автентичних і доступних матеріалів для графічного дизайну та відеографії для низових організацій та ініціатив. Авторка проєкту пише: “Анемоя означає ностальгію за часом, якого ви ніколи не знали. Я вибрала цю назву, бо вважаю, що в своїй основі ми всі глибоко бажаємо світу, де у соціальних структурах домінуватимуть справедливість і визволення. Простір і час, якого ми ще не бачили”. Тут анемоя практично перетворюється на певну форму утопії. Авторка вважає, що відчувати ностальгію за чимось незнаним є продуктивною діяльністю. Це означає бути чесними та справжнім з собою і світом, а також прагнути та досягати чогось більшого.
Так чи інак, граючи у анемою, ви можете послабити рутинний тиск на ближніх та здійснити бодай якісь зміни навколо себе.