Навіщо потрібні архіви?

Навіщо потрібні архіви?
Попри те, що календар начебто й так вщерть заповнений різноманітними святами та пам’ятними датами, на початку червня маємо річницю неголосної, але надзвичайно важливої події: 9 червня 1948-го року за підтримки ЮНЕСКО було засновано Міжнародну раду архівів. І саме 9 червня з її ініціативи у світі святкують Міжнародний день архівів.

У багатьох людей слово “архів” викликає стійку асоціацію із темними приміщеннями без вікон, із стелажами, заповненими вкритими пилом документами, які цікаві хіба що для істориків, тобто загалом архіви видаються чимось доволі нудним. Ще з радянських часів вкорінилося уявлення про архів, як про щось важкодоступне, куди можна потрапити, лише отримавши особливу перепустку. Водночас пересічні громадяни таки часто змушені мати справу з архівами, аби зробити необхідну довідку чи знайти відомості про історію сім’ї та родичів.

За понад чверть століття роботи у кінематографі мені неодноразово доводилося працювати у архівах, зокрема у кіноархівах, і я щоразу відчував радість нових відкриттів. Неодноразово несподівані знахідки задавали новий напрямок, а часом взагалі докорінно змінювали початковий задум моїх робіт. Щоразу праця в архівах перетворювалася на захоплюючу мандрівку у часі, завдяки якій історичні процеси не лише наближувалися та ніби оживали, а й чіткіше поставало уявлення про їхній зв’язок із сьогоденням.

Архіви – це не просто зібрання документів чи копій фільмів, це праця великої кількості людей, які доклалися до збереження спадщини та якихось конкретних артефактів. Архіви – це часто непрості та драматичні, а часом захоплюючі, з елементами детективу, історії.

У архівній справі вже давно є пантеон визнаних героїв. Серед них, наприклад, історик кіно, дослідник Анрі Ланглуа, один із засновників знаменитої Французької сінематеки, який не лише зберігав фільми, але й провадив грандіозну роботу з популяризації шедеврів світової класики кіно. Не в останню чергу саме завдяки Сінематеці відбулася “нова хвиля” у французькому кіно, її діяльність вплинула на формування митців галузі в усьому світі. Недаремно у своїх інтерв’ю культовий американський режисер Джим Джармуш неодноразово підкреслював значення Сінематеки для формування його світогляду та розуміння кіно. Анрі Ланглуа за його діяльність було нагороджено почесним “Оскаром”, його іменем назвали одну із площ у Парижі.

Хочу пригадати одну із моїх наставниць, легендарну монтажерку українського кіно Наталію Акайомову (Пищикову), яка брала участь у створенні таких стрічок, як “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Пропала грамота”, “Вавилон ХХ” тощо. Саме Наталія Олександрівна, із певним ризиком для себе та майбутньої кар’єри, зберегла копію забороненої стрічки “Криниця для спраглих” Юрія Іллєнка, негатив якої було знищено за наказом згори. Завдяки цьому в роки перебудови “Криницю для спраглих” реставрували та повернули до глядачів. На початку 1970-х Наталія Олександрівна викладала на кінофакультеті театрального інституту ім. І. К. Карпенка-Карого. Разом зі студентами операторського факультету Миколою Шабаєвим та Костянтином Лавровим вона зняла короткометражний документальний фільм про Данила Демуцького, легендарного оператора “Землі” Олександра Довженка та інших картин. У стрічці був епізод зустрічі Сергія Параджанова із вдовою Данила Демуцького Валентиною Михайлівною: на екрані бачимо унікальний перформанс Параджанова, інтер’єр помешкання Демуцьких та нині втрачені його авторські фотографії. 1973-го року Сергія Параджанова було засуджено та позбавлено волі, тож фільм за його участі стало неможливо та навіть небезпечно показувати. Наталія Акайомова зберегла копію стрічки і у перші роки незалежності зробила повнометражний документальний фільм про Данила Демуцького “Нехай святиться ім’я твоє” (1993), до якого увійшли врятовані нею кадри.

Упродовж останніх років ми стали свідками сенсаційних архівних знахідок, як-от кінопроби Сергія Параджанова до його нереалізованого проєкту “Київські фрески”; оригінальна версія шедевру світової кінокласики “Метрополіс” (1927) Фріца Ланга, виявлена 2008 року у Аргентині; віднайдений на початку 2000-х років німецьким режисером та дослідником Расмусом Герлахом фрагмент фільму Михайла Кауфмана “Навесні” (1929); копія однієї із картин ВУФКУ “Мірабо” (1930) Арнольда Кордюма, яку на одному із блошиних ринків Франції знайшов історик кіно та дослідник Любомир Госейко; чи зовсім нещодавно знайдена у Львові невідома стрічка “З народних джерел” піонера українського кінематографу Юліана Дороша.

Збережені чи врятовані архівні кадри регулярно стають матеріалом нових мистецьких творів, наприклад – кіноколажу “Деказія” (2002 р.) американського режисера та художника Білла Моррісона, призера багатьох міжнародних кінофестивалів “Мати Дао – черепаха” (1995 р.) голландця Вінсента Моннікендама чи стрічки “Своя доля. Сон” (1996 р.) українського режисера Ігоря Малахова. У світі вже навіть склалася мода на так звані монтажні фільми, до того ж архівні кадри часто використовують у музичних відеокліпах та інших аудіовізуальних формах.

За роки незалежності в Україні в архівній справі відбулися певні позитивні зрушення, зокрема відкриття архівів СБУ, налагодження чіткої та методичної роботи Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові зі збереження, реставрації та популяризації зйомок кінолюбителів. Однак водночас щоразу із змінами влади спостерігаємо й спроби знову ускладнити доступ до архівів, як це відбулося 2010-го із призначенням представника комуністів Ольги Гінзбург головою Державної архівної служби. Проблемою є й недостатнє фінансування, печально візуалізоване у багаторічному “довгобуді” нового корпусу Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного; у кричущій спробі забрати приміщення у Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України, розташованого на території Національного заповідника “Софія Київська”; у зовсім свіжому скандалі із позбавленням належного фінансування Національного центру Довженка, який фактично опинився у стані банкрутства.

Чи потрібні архіви і чому вони важливі для нас? Вичерпну відповідь знайдемо на сайті Міжнародної ради архівів: “Документи, які зберігаються у архівах, мають юридичну цінність та постійне історичне значення. Архів становить основу культурної спадщини і є інформаційним ресурсом. Архівна спадщина є цінним свідченням про економічний, політичний, соціальний розвиток людства. Керівники держав та громадськість мають зрозуміти важливість архівів, які створюють фундамент їхніх прав та ідентичності”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


До 125-річчя Михайла Ялового “Перебудові” в СРСР – 35