By 
На розширеному засіданні Ради безпеки Білорусі самопроголошений президент Олександр Лукашенко показував на мапі українські артилерійські установки, що начебто розташовані під білоруським кордоном. Тим, що вони потенційно можуть вистрілити по Білорусі, він виправдовував втручання його країни у війну та удари по нашій території. Проте на тій самій мапі помітні попередні плани Кремля щодо нападу на Україну. Усе б нічого, але знимками із зібрання влада поділилася в інтернеті, фактично довівши те, про що говорила американська і британська розвідка й що заперечували в Путіна. І схожі випадки некомпетентности російської й білоруської влади є однією з причин, чому задумана війна йде далеко від бажаного для окупантів сценарію.
Дивлячись на фото з білоруського Радбезу, можна помітити ті самі фази захоплення української території, про які писали європейські медіа з покликанням на британську й американську розвідку. Можна побачити основні напрямки атак, що відповідають тим спробам, які зараз провадить Кремль, аби захопити основні міста. Ба більше, можна помітити, що після захоплення Одеси російські війська готувалися до удару в напрямку Придністров’я. Це схвилювало молдовську владу, тому офіційний Кишинів уже викликав білоруського посла “на килим”. Та операцію з Придністров’ям провернути так і не вдалося, бо окупаційний морський десант ніяк не може висадитися на берег Одеси, аби спробувати штурмувати місто, не те що думати про рух далі.
Крім цього, є величезна низка інших провалів. Наприклад, один із військових аналітиків зазначає, що кремлівські війська втрачають просто нереальну кількість техніки, навіть якщо порівняти зі збитками афганських урядових сил торік улітку. Ще до початку війни журналісти стверджували, що російські війська, сконцентровані на кордоні, продають пальне, пиячать і вимагають продуктів у місцевого населення. Тож немає нічого дивного, що ті, хто очікував легкої прогулянки, залишають техніку і здаються в полон чи втікають, зоставшись без палива та їжі. Та й, відверто кажучи, якщо судити з відеозаписів із російськими полоненими, вітчизняні військові проти звичайних окупантських підрозділів мають вигляд порядної натівської армії, що добре екіпірована й оснащена чудовою зброєю від партнерів.
Ще одна невдача – це кремлівська самовпевненість і тотальне нерозуміння України й українців. На третій день війни російське видання “Риа” опублікувало статтю, у якій ішлося про те, що Україна підкорена, Росія great again, а світ змінився. Схоже, текст поставили на таймер і забули про нього. Але події почали розвиватися не за путінським сценарієм, тож матеріал довелося видалити. Як свідчать документи, що їх залишили російські війська в техніці під час втечі, кремлівська спецоперація мала розпочатися 20 лютого й завершитися 6 березня. Себто в планах диктатора справді була операція, він не очікував ні реального спротиву українців, ні серйозних санкцій від Заходу. Він марив про зустріч його рашистських військ із квітами, хлібом і сіллю, а не байрактарами, джавелінами та пропозиціями від місцевих жителів покласти в кишені насіння, аби потім із тіл покійників проростали квіти.
Окрема історія – це корупція й безлад у російській армії. Путін завше вихваляється своєю силою та ладом, що його він начебто навів у країні. Проте Росія належить до переліку тих держав, де хабарництво процвітає шаленими темпами. Й армія тут не виняток. Перед початком війни навіть виник скандал через те, що ростовський суд, розглядаючи справу про розкрадання грошей при постачанні харчів російському війську на окупованих територіях Донецької области, фактично визнав присутність там російської армії, що офіційна Москва до кінця заперечувала.
Ключові держзамовлення в Росії здебільшого дістаються близьким до Кремля олігархам, які заодно слугують гаманцями Путіна. І тепер, коли Захід взявся за блокування не лише державних рахунків і банків, а й олігархів, російська влада може зостатися без фінансування в час війни.
Путін знову всіх перехитрив, причому вкотре – самого себе. А все тому, що Путін і Лукашенко – це два відірвані від реальности деспоти. Автократичні та тоталітарні режими характеризуються тим, що диктатори оточують себе підспівувачами, які запевняють вождів у їхній геніальности та забезпечують їх компліментарною інформацією. Саме тому вони не розуміють ситуацію правильно й ухвалюють хибні рішення. Брак альтернативної думки, знищена опозиція – усе це б’є по режиму, адже немає конкуренції, себто ніхто й ніщо не підштовхує його до того, аби ставати кращим і сильнішим.
Цими двома також керує глибока образа. Путін у своєму проголошенні війни згадував про те, що він хотів, аби Росія вступила в НАТО. Цим бажанням він поділився з американським президентом. І через те, що слова Путіна не були начебто сприйняті так, як йому хотілося, він образився й вирішив, що НАТО – це ворожий блок. Насправді йшлося про те, що Росія не відповідає стандартам організації, тому для вступу потрібно ще працювати й працювати. Натомість очільник Кремля хотів особливих умов і потурань, себто втрапити до Північноатлантичного альянсу поза звичайними процедурами. Він так і не розуміє того, що на Заході діє інша система, де важливий не розмір і понти, а закони та результати. Хоча, будьмо відверті, часом там є й подвійні стандарти.
Лукашенко ж нещодавно жалівся кремлівському пропагандисту Соловйову, що Путін колись обіцяв надати йому звання полковника російської армії, але не зробив цього. Таке неадекватне бажання президента однієї країни мати військове звання іншої здивувало навіть Соловйова.
Ці образи показують недалекість та інфантильність диктаторів, які ухвалюють рішення, опираючись на емоційний фон, а не на логічні розрахунки. І тут знову відіграє роль брак системи “стримувань і противаг”. Уся влада сконцентрована в одних руках, усі рішення ухвалює одна ображена людина, яку немає кому скоригувати та повернути до реальности, а це надто великий ризик за звичайних умов. А що вже говорити, коли йдеться про людину, яка має у своєму розпорядженні потужний ядерний арсенал і лякає ним увесь світ?
Тож сила України в тому, що вона інша. Що вона рушила відмінним шляхом. Перевага та шанс для України – це демократія. Це не тільки дає вітчизняній владі легітимність в очах Заходу, а і сприяє довірі всередині країни. Сприяє можливості діалогу й відчуттю спільности. Можливості вижити й показати всю свою рішучість у боротьбі проти окупантів. Це протистояння агресору, чиї сили й масштаби переважають, і воно викликає у світу повагу, захоплення й бажання підтримувати. Тож навіть така слабка демократія, як в Україні, є значно кращою для народу й у мирні часи, і в умовах ведення війни, ніж тупа російська деспотія, яка нічого, крім огиди та злости, не викликає.
