By У продовження розмови про феномен “безоплатної платності” соціальних послуг варто прояснити природу податків. Бо у повсякденному вжитку (та й, на жаль, у багатьох підручниках) побутує лишень їх поверхове розуміння.
Податки – це ніщо інше як платня за послуги, які ми хочемо отримувати з боку держави (освіта, медицина, безпека, оборона, суди і т.п.). І сплачуємо ми їх з власних кишень. Тож треба навчитись розрізняти канал сплати податків і їх джерело.
Стосовно прибуткового податку не виникає особливих питань, але спробуйте з’ясувати у будь-кого скільки податків він заплатив на сьогодні. У кращому випадку побачите затримку з відповіддю. Насправді ми щодня (або майже щодня) сплачуємо податки. 30% зведеного бюджету забезпечує такий податок як ПДВ, спеціальна надбавка до ціни, яку ми сплачуємо разом з вартістю товару. Її “вішають” абсолютно на все. Можна було б вчинити інакше. Скажімо, пляшка води коштує 10 грн, сходіть у банк, сплатіть 2 грн податку (20%), прийдете в магазин і отримаєте за 10 грн воду – та це ж незручно. Тому і вартість води, і надбавку ми оплачуємо одночасно. Крамниця у цьому випадку виконує функції податкового агента, перераховуючи взяті у вигляді цінової надбавки кошти, що не мають безпосереднього відношення до проданого товару.
Є ще акциз – така ж надбавка до ціни, тільки для обраних товарів. До прикладу, її взяли з вашої кишені при розрахунку на заправці і перерахували до бюджету, залишивши собі лиш вартість пального. В обох випадках джерелом виплати є статки громадян, хоча канал оплати – підприємства. До речі, прибутковий податок з громадян оплачують здебільшого роботодавці. Та ніхто не сумнівається в тому, що платимо саме ми. Трохи складніше з податком на прибуток та ЄСВ, які теж йдуть з нашої кишені.
Тільки чотири зі сплачених податків (ПДВ, акциз, на доходи громадян, на прибуток) дають ¾ усіх доходів зведеного бюджету, а це у середньому 14 тис. грн з людини. А тепер ще раз повернімося до “каші” в наших мізках, що провокує живучість міфів безоплатності. Коли оплачуємо податки, то не знаємо на які конкретні цілі вони підуть. Якщо 10 осіб налиють по літрі води у відро, а потім перехожий вип’є з нього склянку, ніхто не знатиме чию воду він випив. Та всі розуміють, що “воду” дало не відро (держава через бюджет), а люди, які її туди налили (сплатили податки).
Вкотре хочу наголосити, що нічого не буває безплатним! Навіть сир у мишоловці має свою ціну. Щоправда, для любителів такого “сиру” вона часто є останньою і найвищою.
