Не допомагати ворогу руйнувати країну

Після поразки на харківському фронті росія почала демонструвати своє безсилля, руйнуючи цивільну інфраструктуру України, пов’язану передовсім із забезпеченням енергії. Найближчим часом таких обстрілів стане лише більше, ворог не погребує спробами максимально знищити українську енергетику в сподіванні, що простий люд через холод буде якщо не вимагати у влади капітуляції чи згоди на переговори частково на умовах путіна, то принаймні добряче помучиться. Аби уникнути цього сценарію, уся країна береться шукати шляхи того, як не змерзнути взимку. Це дуже важливо, проте в цій боротьбі із холодом варто не забувати про пам’ятки архітектури та те, що їх руйнують не лише окупанти.

Термомодернізація – це те, що варто було зробити вітчизняній владі та народові ще в 90-х чи хоча б на початку 00-х. Проте тоді наша держава сиділа на дешевому російському газі й не збиралася злізати з кремлівської голки, тож промисловість і пересічний споживач палили на повну й не задумувалися про жодне утеплення. І навіть ріст тарифів після світової фінансової кризи та чергового шантажу кремля у 2008–2009 роках не дуже вплинули ні на державну політику, ні на дії олігархів, ні на стратегії простого люду.

Лише російська агресія (що розпочалася ще у 2014-му), величезний ріст цін на енергоносії та процес децентралізації врешті зрушили справу з місця. У територіальних громадах почали рахувати гроші, тому взялися проводити аудит ресурсів і так виявили, що місцеві котельні – застарілі та неефективні спалювачки бюджету. Що термовтрати на деяких ділянках сягають понад 80 %.

Подібно й власники підприємств (далеко не всіх) раптом усвідомили, що потрібно скорочувати використання газу й робити так, аби виробництво ставало енергоефективним. Реформа житлового господарства так само змусила мешканців багатоповерхівок утворити ОСББ і взяти на себе відповідальність за те, що відбувається в їхніх будинках. І дуже швидко довколишня територія розцвіла, а суттєву частину будинків утеплили. Так само за покращення енергоефективности взялися власники приватних будинків, аби зменшити витрати на опалення.

З допомогою міжнародних фондів і нерідко за їхньої фінансової підтримки держава створила програми кредитування для тих, хто вирішив утеплити свої будинки й підприємства. Проте термомодернізація не стала аж таким масовим явищем, як би того хотілося, адже влада могла б заохочувати людей набагато більше. Та вона повернулася до традиції субсидування малозабезпечених, хоча натомість могла стимулювати їх, аби робили будинки більш енергоефективними.

Цьогоріч початок осені є напрочуд холодним і вологим. Це змусить українців пришвидшитися в утепленні своїх домівок. Проте форсований процес буде ще хаотичнішим, себто менш продуманим. Тому варто очікувати, що люди намагатимуться зробити все якнайдешевше та в найкоротші терміни, аби пережити цю зиму й не змерзнути. Це своєю чергою призведе до того, що постраждає багато будівель, передовсім пам’ятки місцевого значення – старі приватні кам’яниці.

Найбільше таких “жертв” буде в малих містах, селищах і селах, адже в мегаполісах завше знайдуться групи активістів, які зможуть обстояти хоча б частину будівель. Натомість у невеликих населених пунктах громадянське суспільство – це дуже обмежене коло людей, яке потрапить у цій ситуації по різні сторони барикад, бо комусь важливішою буде архітектура й пам’ять, а комусь –не змерзнути в очікуванні дозволів на утеплення чи через те, що витрати на проведення робіт відповідно до норм зростуть у рази і їх нереально буде покрити. Далеко не всі захочуть псувати між собою стосунки в час війни, коли важливо зберігати єдність. Тим паче, що місцеві активісти зараз здебільшого разом волонтерять.

Наслідком цього хаотичного утеплення стане втрата того історичного флеру, тієї атмосфери затишку й іграшковости, застигання часу, що робить невеликі населені пункти такими привабливими для туристів. Втратиться той невеликий залишок архітектурного спадку, ті малі ансамблі цікавої провінційної забудови минулих епох, які засвідчували історичну тяглість цих просторів.

Держава й передовсім Міністерство культури та інформаційної політики мали б заохотити українців зберігати історичну спадщину навіть у такі складні часи, створити гранти в співпраці з міжнародними фондами чи розробити програми дуже дешевих кредитів, які б стимулювали людей термомодернізувати пам’ятки, максимально зберігаючи їхній первісний вигляд. Мали б організовувати кампанії, які б пояснювали, чому це все важливо.

Піраміда потреб ясно натякає, що в часи, коли існує загроза смерті, не дуже думається про високе. Проте це й відрізняє індивідуумів і спільноти одні від одних, бо більшости в такому разі важливе збереження життя, але є й ті, хто прагне більшого, а коли вся країна декларує рух до ЄС – то й поготів. Тому хотілося б, щоб у боротьбі за виживання вдалося зберегти й свою історію, пам’ять та архітектуру. Тим паче, що мета ворога – знищити не тільки самих українців, але й усе, що з нами пов’язано, зокрема культуру, мистецтво, архітектуру, історичну пам’ять.

Хай як дивно, але цілком імовірно, що в населених пунктах, які постраждали від російської окупації та/чи бомбардувань, замість зруйнованих історичних будівель, які неможливо відновити в первозданному вигляді, з’являться цікаві сучасні архітектурні рішення. Відбудеться це завдяки відбудові цих населених пунктів у кооперації з іноземними країнами. Натомість у малих містах, селищах і селах, які постраждали лише від хаотичної термомодернізації, на це жодної надії немає, адже до них не буде нікому діла, окрім самих місцевих мешканців, які, власне, усе своїми руками й зробили. Віри в те, що держава і МКІП оговтаються заднім числом, немає. Як і не буде в тім сенсу.