“Не на часі”: що доречно, а що ні під час війни?

“Не на часі”: що доречно, а що ні під час війни?

Українці під час війни найбільше потерпають від втоми (лише 36 % її не відчувають) і нестачі повноцінного сну (лише 44 % мають повноцінний сон), що є природними реакціями організму на стрес. Попри це інші емоційні й моральні показники громадян у кращому стані, засвідчили результати червневого соціологічного дослідження групи “Рейтинг”.

Психологічні маркери війни

Соціологи визначили також, що українці демонструють доволі добрий рівень життєстійкості (3,8 із 5). Складниками цього показника є психологічна стійкість і підтримання фізичного здоров’я, які в червні не зазнали суттєвих змін, хоча й дещо знизилися, якщо порівняти з квітнем.

Тут варто відразу зазначити, що соціологічне опитування, тим більше методом телефонних інтерв’ю і в умовах воєнного стану, – це фактично заміри “середньої температури по палаті”. Звісно, психологічний стан кожної людини та її сприйняття того, що відбувається, дуже залежать від конкретних обставин, у яких вона опинилася. Та все-таки подібне дослідження допомагає дещо більше зрозуміти, чим живе країна, наскільки міцний і надійний тил має сьогодні українська армія.

Соціологи констатують, що порівняно високий показник психологічної стійкості забезпечується передусім цікавістю до того, що відбувається навколо, нормальним харчуванням, планами на майбутнє, впевненістю у своїх рішеннях і відсутністю жалю про минуле. Чоловіки загалом демонструють вищий рівень життєстійкості, ніж жінки. Також цей показник вищий у молодших респондентів і тих людей, які мають роботу.

Також що більше людина вважає, що треба жити повноцінним життям, то вищий у неї рівень життєстійкості. Це характерно також і для тих, чиї родичі сьогодні воюють.

Пік емоційного напруження спостерігався на початку квітня, але в червні відбувалося поступове повернення до показників “мирного” часу. Припускають, що це є емоційною адаптацією до війни, яка може бути пов’язана як із резервами психіки людини, так і з зовнішніми обставинами, які для більшості громадян порівняно стабілізувалися або хоча б стали зрозумілими й визначеними.

У спокійному й дуже спокійному стані перебувають 24 % опитаних українців. У напруженому та дуже напруженому – 39 %. Напруженість зростає з віком. Також вона частіше притаманна жінкам (мабуть, через вищу чутливість і необхідність піклуватися не лише про себе, а і про дітей) і людям, які вважають за необхідне під час війни себе обмежувати, – така вимога суттєво підвищує стрес.

Чи можна радіти й витрачати гроші під час війни?

Як показало те саме опитування, сьогодні 59 % українців переконані, що треба ґрунтовно обмежувати себе в розвагах і купівлях, 36 % натомість вважають, що потрібно “намагатися жити повноцінним життям”.

Найменше схильна до самообмежень молодь до 35 років і люди, які повноцінно або частково працюють. Водночас українці неоднаково сприймають доцільність чи доречність різних активностей під час війни. Так, вони здебільшого позитивно трактують те, що пов’язано з підтриманням здоров’я й доглядом за собою. Зокрема, 84 % опитаних найбільш прийнятним назвали відвідування спортзалу, 67 % – користування послугами салонів краси. За право людини святкувати свій день народження висловилися 62 % респондентів. Найменше ж під час війни толерується відвідування ресторанів і кафе (лише 37 % назвали це нормальним) та купівля дорогих продуктів і одягу (36 %).

Повномасштабна російська агресія створила багато нових психологічних викликів і для тих українців, які живуть у порівняно “тихих” і “безпечних” регіонах. Психологи в медіа й соцмережах, здається, ще з березня чимало говорять про “провину вцілілого”, “травму свідка” та інші пов’язані із війною стани. Тим часом соцмережі рясніють звинуваченнями на адресу тих, хто під час війни знаходить можливості радіти життю або просто намагається вести звичайне “мирне існування”. І найчастіше об’єктами громадського гніву стають, мабуть, фото з відпочинку або ж посиденьки в ресторані.

Війна заганяє в чорно-білий світ, а неможливість вплинути глобально на ситуацію іноді змушує людей виплескувати негатив на тих, хто ближче. Наприклад, на “здорових чоловіків призовного віку”, які сидять у центрі Львова в кафе. Наче серед них немає, наприклад, військових, які приїхали додому у відпустку на реабілітацію після поранення. А може, когось із мобілізованих відпустили на тиждень на весілля чи хрестини своєї дитини – невже вони не мають права відсвяткувати в ресторані, а потім поділитися радісними світлинами в соцмережах? Те саме можна сказати про волонтерів, які возять допомогу на фронт, щоразу по кілька діб проводячи в дорозі. Або про людей, які працюють у критичній інфраструктурі й “заброньовані” на своїх підприємствах.

Але такої можливості, схоже, не допускають ті, хто завзято критикує і звинувачує всіх підряд. Можливо, хтось так гостро й категорично це сприймає через якусь особисту трагедію, через те, що хтось із рідних на фронті чи на окупованих територіях. Можливо, для декого, навпаки, війна перетворилася певною мірою на реаліті-шоу по телевізору – страшне, але далеке. Це коли “вірять у ЗСУ”, “вболівають за наших”, але не зовсім усвідомлюють, що ЗСУ – це живі люди, яким іноді теж потрібен відпочинок. Як і решті, хто так чи інакше допомагає фронту. І їм важливо знати, що їхні рідні мають можливість жити нормальним життям.

Звісно, це не означає, що в тилу немає людей, які ховаються від військкоматів або ж хизуються бездумним марнотратством. Таких, мабуть, теж вистачає, але це на їхній совісті. Зрештою, для когось “жити повноцінним життям” означає купити для себе якусь супердорогу річ, а для когось іншого – задонатити нехай і невелику суму на армію, але відчувати причетність до великої спільної мети. Це вже питання вибору, смаку й індивідуального розвитку.

Є люди, яких обурює сам факт, що під час війни кафе й ресторани працюють, що якісь “необов’язкові” товари й послуги взагалі на ринку пропонуються. Шкода, що не було такого соціологічного дослідження, але чомусь здається, що ті самі люди переконані, що бізнес має безупинно жертвувати на армію. Та звідки він братиме ці кошти, якщо не буде працювати, – запитання риторичне.

Насправді ж формулу моральної “легалізації” своєї діяльності деякі бізнеси успішно застосовують, жертвуючи певний відсоток із прибутку на допомогу армії чи організовуючи якісь власні волонтерські проєкти. Цей рецепт може підійти й для людини, яку роз’їдають сумніви й почуття провини за кожен щасливий момент чи, як їй здається, якісь недоречні рудименти довоєнного життя. Якщо виділяти умовну десятину зі своїх коштів чи свого часу на більшу мету, можливо, стане легше і спокійніше. А якщо спокійний і сильний тил, буде легше армії, бо від самобичування чи взаємних образ українців краще може стати хіба що ворогу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Війна як час називати речі своїми іменами Головна російська страшилка про Європу?