By 
Сім років тому українці вдруге здивували й занепокоїли Європу та світ своїм “майданом”. Тоді це назвали “євромайданом”, тобто боротьбою за європейський вектор зокрема і європейські цінності загалом, а ще “революцією гідності” – мовляв, українці мають почуття власної гідності не менше, ніж у європейців, і вимагають від влади те почуття поважати. Сьогодні вся ця історія з гідністю – як українською, так і європейською – виглядає дещо інакше.
Після другого київського “майдану” Європа (лишімо тут поза дужками світ) наче засумнівалася щодо власної гідності. Каталонці знову відчули, що Іспанія їх недостатньо шанує, і зажадали незалежності; французькі “жовті камізельки” занепокоїлись зниженням свого соціально статусу і вийшли на вулиці; угорці стривожились несподіваним наступом націоналізму на свободу слова і громадянські права й також почали мітингувати; британці вирішили, що ЄС зловживає їхньою щедрістю, і проголосували за Брекзит; поляків обурило обмеження у сфері абортів і вони вдарили по Костелові; навіть вічно спокійні білоруси, втомлені незмінністю “бацьки”, вирішили показати характер. І це ще не весь перелік. Що ж діється?
Відповідь почав шукати Френсіс Фукуяма у своїй книжці “Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості”, яка побачила світ наприкінці 2018 року. У своїй праці автор дещо скомпрометованої концепції “кінця історії” спробував з’ясувати, що ж тепер загрожує ліберальній демократії й чому так успішно розвиваються націоналізм та популізм. І він дійшов висновку, що на перешкоді успішному розвитку лібералізму стала вимога громадян поважати їхню ідентичність як визнання гідності (особистої чи національної), а також політика скривдженості, причиною якої є обмеження різноманітними ліберальними категоріями “політичної коректності”. “Вимога визнання особистої гідності є головною концепцією, яка пояснює всі сучасні незадоволення глобальним ліберальним порядком”, – каже Фукуяма.
Тобто, йдучи вслід за його думкою, в основі всіх масових протестів – від оборони прав ЛГБТ, захисту соціальної стабільності й гендерної справедливості та до спротиву карантинним обмеженням – лежить вимога поважати гідність людини й спільноти. Грубо кажучи, якщо люди захищають права сексуально інакших громадян, то не можна їх називати “збоченцями”. Так само не можна називати “відсталими” громадян, яким не подобаються гей-паради. Те саме стосується людей, котрі співчувають жертвам диктаторських режимів в Африці й Азії, та громадян, яких непокоїть масовий наплив мігрантів. Тих, кого хвилює зріст впливу Церкви, і тих, хто боїться поширення процесів глобалізації. Кожен має своє право, і це право повинне бути вшановане.
Але чому політика ідентичності, як її зве Фукуяма, загрожує лібералізмові? Бо її не можна задовольнити економічними чи процедурними реформами. Забезпечення всім однакового рівня заможності чи принаймні можливості його досягнути не може замінити потребу особистого шанування, людської поваги. А саме ці теми взяли на озброєння націоналістичні та популістські рухи в низці країн. Їхні лідери обіцяють змінити систему, захистити пересічного громадянина, родину, патріота і т.д.
Ба більше, діяльність різного роду популістів знайшла за останні роки вдячний ґрунт – після американської (тобто світової) кризи 2008 року, а потім і кризи у єврозоні, багато людей відчуло погіршення своїх життєвих умов і втрату певності у завтрашньому дні. А чим більше людей відчувають, що не дають собі ради, не зважаючи на те, як вони працюють, тим більшим є рівень їхнього знеохочення і гніву. Це чудове поле діяльності для демагогів, які дають прості відповіді на складні питання і легко знаходять “крайніх” – лівих або правих, мігрантів чи іновірців, бідних чи багатих, культурно нетрадиційних чи сексуально “інакших”.
Так і виходить – чим менше влада країни дає собі раду з економікою, медициною, суспільною захищеністю чи справедливістю тощо, тим більше знаходиться “ворогів” і “винуватців”. Україна в цьому сенсі є зоною особливо перспективної турбулентності.
Події, відомі як Євромайдан, були в нас оголошені “революцією гідності” на виріст, зашвидко. Як показав час, це повстання так і не стало революцією, а паростки гідності громадян були спочатку затоптані на тому ж Майдані та в його околицях чобітьми різноманітних радикалів, а потім підступно заморожені тими політиками, які представляли себе лібералами, і яким Євромайдан віддав владу в країні в цілому і в регіонах зокрема. У нашій державі знову головні рішення ухвалюють люди негідні. Але гідність як субстанція нематеріальна є незнищенною і, як показують події у світі, її паростки знову проростуть. А це означає, що свою революцію гідності нам таки доведеться довершити. Питання тільки – вслід за європейцями чи перед ними?
