Нестерпна вимога героїзму

Нестерпна вимога героїзму
Я редагую перші глави нового роману, а в кутку працює зомбоящик. Там передвиборні “найманці”, напружуючи лицеві м’язи, демонструють передвиборну стурбованість та ретельно відміряні дози передвиборного божевілля.

На мить відриваюся від тексту, щоб очі відпочили. Натомість вмикаються вуха й ловлять телевізійну істерику певної “політичної пані”. Три роки тому вона очолювала молебні за звільнення з московської буцегарні “нашої Наді”. Тоді фрази “героїня”, “стражденна мучениця” не сходили з її підмальованих яскраво-червоною помадою вуст.

Тепер за дві хвилини “політична пані” примудрилася шість разів згадати героїв й двічі – мучеників. І все це задля того, щоби переконати глядачів у тому, що “якась там корупція” є смішним дріб’язком перед чином владної турботи про мучеників і героїв.

Ті самі патетичні жести, ті самі зволожені сльозами очі, той самий надірваний трагізмом голос. Звісно, що тепер замість “нашої Наді” вже інші імена та обставини. Зрозуміло також, що ані істинні мученики, ні справжні герої не винні в цих телевізійних істериках. І аж ніяк не потребують реклами від таких дам.

Але Бог із ними, адже йдеться не про них. Ідеться про тих, хто щоденним повторюванням засмальцьовує високі слова заради того, щоби виглядати “правильними” перед начальниками та публічними пліткарями. Йдеться, зрештою, про колективну (аби не сказати – тотальну) незрілість. Адже дорослі громади потребують передбачливих менеджерів, упертих “законників” та креативних мрійників. Суспільства-підлітки спазматично прагнуть героїв і мучеників. Чим примітивнішим є суспільство, тим більше воно генерує потреби у канонізованих героях, тим більше для цього суспільства виробляють медійного героїзму.

Адже ним, тим героїзмом, найзручніше прикривати промахи та злочини пацючої бюрократії, а також некомпетентність товстозадих генералів, оборудки “свинарчуків”, щоденні крадіжки інтендантів та комірників. А ще медійний героїзм є таким собі анестетиком для суспільних травм. Знеболюючим засобом, а не ліками.

В Україні прагнення публічно маніфестованого героїзму має за одне з джерел традиційну театральність політики. Нашому електоратові потрібні красиві картинки, циркові видовища і костюмовані кумири, навіть якщо вони з’являються в зомбоящику у вбранні Адама, як незабутній “козак” Гаврилюк.

І байдуже, що там є у тій голові, яку показують по ТВ. Головне, щоби на ній була махновська шапка та ще й з перами. А під шапкою – зачіска, котру стилісти і гримери режисера Гофмана, екранізуючи “Вогнем і мечем”, вважали актуальною для голоти сімнадцятого століття.

“О! – каже електорат, дивлячись на пера та зачіску. – Певно, крутий козарлюга!”. А вже від “козарлюги”до телегероя недалеко – одна брудна балаклава й три-чотири пробулькані крізь неї грізні заяви.

Однак проти народницько-совкових кодів, умонтованих у підсвідомість, не попреш. Політичним шаманам та іншим добродіям з породи політтехнологів про таке відомо. Тому тему героїзму вони радісно “юзають” у всіх напрямах і на всіх азимутах. І не біда, що канонізований ними персонаж коли-небудь зніме свою балаклаву, й усі побачать… те, що побачать. Політичним шаманам на цьому не залежить.

Адже та героїчна тема самовідновлювана та самопідтримувана. Герої та мученики (в лапках й без лапок) актуалізують страждання (свої та інших), які згодом накладаються на суспільні травми, поглиблюють та роз’ятрюють прописані у підручниках історичні рани. У свідомості нових поколінь вибудовується делегований ланцюг насильницької необхідності. Героїзм у тому ланцюзі виступає ідеальною відповіддю на несправедливість і завдані страждання. У підсумку суспільство прагне героїв, як наркоман ширки.

Утворюється замкнене коло, вічний двигун, спекулятивна механіка якого була свого часу не без цинізму описана д’Анунціо. Політтехнологам, що вдало запустили в обіг “героїчний” бренд, залишається тільки глибокодумно колупатися в носі, малювати білборди з суворими і стражденними обличчями, писати істеричні коментарі та рахувати гроші. Адже наша політика не лише травматична, але й сентиментальна.

Принагідно мені згадуються вусаті харизмати кінця вісімдесятих і початку дев’яностих, на спинах котрих хитруни з ідеологічного відділу КПУ в’їхали у владні кабінети. Де вони зараз, ті мітинґові атланти і пікетні геркулеси?

Зомбоящик свідчить, що деякі з них заради щоденної копійчини підпрацьовують у маргінальних політичних проектах, від яких вже не просто тхне, а відверто смердить. Постарілі та потерті життям, вони сидять на передвиборних ток-шоу, вирізняючись з небідної політичної публіки старомодними піджаками.

А харизматам з Майдану-2004 й зовсім не пощастило. Вусані часів перебудови хоча б отримали сатисфакцію у вигляді зовнішніх знаків поваги: найпомітніших з них намалювали на тій пафосній фресці, що прикрашає фойє Верховної Ради, кільком дали Шевченківську премію.

А от картини з обличчями “свідків апельсинової підкови” я бачу тепер лише у темних кутках музеїв. Від героїки тих часів залишилися хіба кілька невдалих публіцистичних книжок та дорого видані фотоальбоми, сторінками котрих звиваються довжелезні помаранчеві шарфи.

Сподіваюся, що героям 2014 року пощастить більше, як і тим славним хлопцям і дівчатам, котрих завели до медійного канону в останні роки. А ще сподіваюся, що колись в Україні зрозуміють, що необхідність героїзму виникає лише там, де професіонали погано роблять те, за що їм платить громада.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ