By 
Це ж не випадково, що в топ-публікаціях, присвячених 30-річчю незалежності, постійно наштовхуєшся на слово “ресентимент”. Зовсім не випадково. Казка переконує нас: якщо довго, дуже довго шукати корінь зла, то він врешті-решт знайдеться. Підлізе під ноги і змусить зашпортатися, впасти, боляче вдаритися й визнати, що він таки існує.
Але ми живемо не в казці, а в цинічному світі, де аналіз кожного нового явища варто починати питаннями “Кому це вигідно?” та “Чому саме зараз?”. Спробуємо проаналізувати причини раптової актуалізації розмов про ресентимент.
Це поняття, як відомо, ввів у філософський обіг Фрідріх Ніцше, який у роботі “До генеалогії моралі” писав: “Повстання рабів у моралі починається з того, що ressentiment сам стає творчим та породжує цінності”.
Ніцше використав тут багатозначне, питомо гнучке, відшліфоване літературним вживанням слово, яке з французької зазвичай перекладається як “злопам’ятність”, “злостивість”, “заздрісність”, “ображеність”. Він, серед іншого, був видатним філологом. Тонко, нюансовано відчував смисловий і називальний потенціал слів. Не знайшовши притомного німецького відповідника, автор “Заратуштри” саме через ressentiment спробував означити ту вікову, темну та вистояну злобу нижчих станів, спрямовану проти родовитих, багатих та успішних. Злобу гноблених. Безсилу злобу, настояну на густій чорній заздрості багатьох поколінь вічно ображених, прибитих та упосліджених.
Німецький філософ першим побачив, що на ґрунті ресентименту зростає самобутня система цінностей. Що вічно ображені, прибиті та упосліджені будують своє маніфестальне світобачення, у якому агресивно та послідовно заперечують цінності своїх хазяїв, створюють суверенну моральну систему, де бідність, вбогість, вікове терпіння та кастова упослідженість перетворюються на правдиві чесноти, на “вищість” та “святість”.
Нині сучасні українські мислителі та культурологи шукають “колиску зла”. Сергій Дацюк прямо вказує на українську літературу як на “провайдера” та оформлювача ресентиментальних шаблонів. У своїй статті “Після незалежності” він зазначає:
“Українська «свідомість незалежності» відроджувалася в другій половині XX століття на ресентименті, який став основоположним знову через літературу. Тобто Дзюба, Яворівський, Драч просто відтворили попередній ресентимент. Підозра-заздрість-помста-ненависть в українській літературі накопичувався і набули космічного масштабу. Це справжня трагедія української літератури, яка продовжує нівечити душі дітей та неофітів. Літературний ресентимент вплинув на боротьбу за незалежність. Але якщо боротись за незалежність можна на одному ресентименті, то для державності треба мислення. І саме з мисленням була трагедія. В 1990-ті роки на початку незалежності можна пригадати вживану тоді філософську іронію щодо націоналістичного проекту України: «хтонічний хтонус хтонує», тобто абсолютизація, бездумна замкненість і повна ізоляція хтонічного як тотальна незалежність”.
Зрозуміло, що в наведеному уривку статті маємо справу принаймні з кількома спрощеннями. “Мислення” без жодних поняттєвих обумовленьпротиставляється ресентименту,українська література кінця XX століття зведена до прізвищ трьох її представників, які не формували ані її тодішнього обличчя, ані її майбутнього. “Націоналістичний проєкт” поданий як щось цілісне, а до того ж “хтонічне”, іманентно належне найглибшій “протокультурній” архаїці.Тобто в контексті акцентованої дихотомії “мислення-ресентимент” Дацюк не бачить потреби розрізняти етнонаціоналізм і націоналізм політичний. Також не дуже зрозуміло, що ж воно таке – ота “підозра-заздрість-помста-ненависть”. Метафора ресентименту? Якась особлива маніфестальна модальність?
Пасаж про “понівечені українською літературою” душі дітей та неофітів залишаю без коментарів. Лише зауважу, що з такою спекулятивною легкістю можна було призначити “колискою” ресентименту будь-який інший український мистецький топос. Наприклад, пісенну творчість. І замість Драча з Дзюбою згадати “юного орла” або ж очільницю Міністерства культури доби Ющенка.
Що саме стоїть за таким трактуванням історії вітчизняного ресентименту? Відповідь можна знайти в тій самій статті Дацюка. Кількома абзацами нижче він пише:
“Націоналістична парадигма принципово не може зрозуміти різницю між імперією як мислительною установкою, яка може надбудовуватись над різними ідеями, в тому числі і над націоналістичною, від комуністичної ідеї, яка є по суті гуманістичною”.
Це дуже показовий момент. “Нові ліві” удають (й не лише в Україні), що комуністична ідея не має спільних точок із ресентиментом. Хоча, як на мене, усі її варіанти – від соціалізму “з людським обличчям” до людожерської комуни Пола Пота – якраз і є найбезпосереднішим втіленням ресентиментальних настроїв нижчих класів та упосліджених каст. Саме адепти комуністичної ідеї під каїнітські співи “весь мир насилья мы разрушим до основанья” зруйнували класичний світ. Зруйнували в ім’я помсти за тисячолітні страждання “гнаних і голодних”.
Якщо “нові ліві” ставлять знак рівності між комунізмом і гуманізмом, то чому вони відмовляють у гуманності націоналістичним практикам ресентименту? Питання риторичне. Зрештою, навколо достобіса добродіїв, які готові з піною на губах доводити, що сталінський ГУЛАГ був гуманнішим за гітлерівські концтабори.
“Лівий марш-2” диктує нову глобальну інтелектуальну моду. В Україні вона добре лягаєна стогони невдах зі старшого покоління: “Какую страну просрали!” А ще цій моді сприяє етичний релятивізм свіжих генерацій. Молодь із нижчих каст не проти ще раз погратися в ліву революційність. Їй здається, що так можна знов запустити зупинені соціальні ліфти, прорватися з рабів у наглядачі.
“Що ми втрачаємо?” – запитує молодь із нижчих каст. І показує на потворність, що звідусіль наповзає на нас. Показує на забудовані бетонними коробками безликі міста, на засмічені ліси, отруєні річки, на розкрадену спадщину, на дешеві понти вищих каст та на сіру людність, яку пересмикує від слова “еліта”.
Ця молодь готова повірити, що ресентимент, цей вітчизняний корінь зла, має лише “хтонічне” обличчя непросвітленого рагуля. Що немає ресентименту модерного, постмодерного, гіпермодерного. Що “підозру-заздрість-помсту-ненависть” укорінили десь в українській літературі. Зрештою, ця молодь літературу вже не читає, тож не буде перевіряти. Вона запам’ятає, що саме їй порадили обходити десятою дорогою,та піде туди, де дме свіжий вітер. Або ж до того глухого та запліснявілого кута, на якому написали великими літерами: “Тут свіжий вітер”.
Хтось запитає: “А що ж із тим коренем зла?” А він нікуди не дівся. І не дінеться. Старі співці плаксивої “народної правди” колись, зрозуміло, зійдуть зі сцени. Проте це ніяк не вплине на всевладдя ресентименту, дешевого популізму та плебейсько-заробітчанського кітчу. Нові “орли” заспівають про біду-недолю та про черешню на городі. Нові лідери думок розкажуть про справедливість, за яку варто боротися. Нові політики вкажуть соціально неуспішним на нові об’єкти для заздрості й ненависті. Ресентимент одягне свої шаблони в нові модні платтячка й рушить у наше майбутнє. Яке мало чим відрізнятиметься від нашого минулого.
Адже правителям світу сього так зручніше.
