By 
Причини та наслідки умовного поділу українського суспільства на 73% і 25% внаслідок перемоги Володимира Зеленського досі ні вивчені, ні проаналізовані достатньо ґрунтовно. Не дивно, адже пересічні українці, незалежно від політичної опції, невдовзі після виборів знову занурились думками у проблеми виживання: безробіття й заробітчанство, дорожнеча й низькі зарплати, війна й нефункціональність держави, а тут ще й коронавірус звалився на голову. Але проблема поділу нікуди не зникла. Нова підстава подумати про небезпечність цієї проблеми виникла днями й то – несподівано – на тлі парламентських виборів у маленькій Чорногорії.
У цій невеликій балканській державі-курорті за результатами виборів 30 серпня зазнала поразки політична сила, яка перебувала при владі три десятиліття. Ця сила асоціюється з одним ім’ям – Міло Джуканович, нинішній президент Чорногорії. Щоб зрозуміти весь драматизм події, потрібно усвідомлювати, ким є ця особа.
У далекому 1989 році 26-літній Міло Джуканович займає посаду секретаря Президії ЦК Комуністичної партії Чорногорії як один із реформаторів, учасників “антибюрократичної революції” у СФРЮ під проводом злої пам’яті Слободана Мілошевича. А вже у 1991-му стає прем’єр-міністром країни і з того часу від влади не відходить: з’являється то як прем’єр, то як голова найсильнішої парламентської партії, то як президент. Країну він буде очолювати ще приблизно три роки, а от його політсила зазнала першої відчутної поразки. Як до цього дійшло й що тепер буде?
Джуканович керував країною так, як і багато інших посткомуністичних автократів – тобто робив усе, аби лиш залишитися при владі. Коли югославський комунізм програв остаточно, Джуканович разом з однопартійцями перефарбувався у демократа і європейця. Паралельно впродовж двох десятиліть йшов покірно у фарватері сербської (а відтак і російської) політики на Західних Балканах, зокрема й не протестував проти зміцнення сербських впливів у Чорногорії, яку самі серби не сприймають серйозно, а вважають “Сербією коло моря”. А ще – що теж не нове – зловживав владою заради власних інтересів. Ярлик корупції приліпився до Чорногорії і персонально до Джукановича давно і міцно.
Але, як відомо, тривале перебування при владі розбещує людей. Мабуть, неясні і невеселі перспективи Сербії у Європі, а також бажання розширити свої можливості коштом європейських інвестицій і фондів ЄС підштовхнули Міло Джукановича кілька років тому до реалізації власної, так би мовити, національної політики. Як наслідок – вихід Чорногорії зі складу спільної з Сербією держави, вступ у НАТО, прийняття акту про визнання незалежності Косова. Для малої країни, яка десятиліттями жила під домінацією Сербії, в якій значна частина ідентифікує себе як етнічних чи й політичних сербів, де Сербська православна церква має суттєвий вплив – це була досить ризикована політична гра. В результаті – замах на Джукановича і спроба державного перевороту за участю (сюрприз-сюрприз!) сербських та російських “братів”. На щастя, невдала, але було зрозуміло, що не остання.
У цій грі Джуканович вирішив підсилити свої позиції підігріванням чорногорського патріотизму й зміцненням національної ідентичності. Обидві ці сфери на Балканах перебувають під сильним впливом Православної церкви. Так з’явився закон про свободу віросповідання, який фаворизує Чорногорську православну церкву й підриває домінантну позицію СПЦ у Чорногорії. Тож саме СПЦ взяла на себе завдання об’єднати перед виборами всі опозиційні сили, щоби повалити владу Джукановича.
Імовірно, що Джукановичу й надалі вдавалось би зберігати статус-кво, розігруючи карту “виходу з-під диктату Белграда” і “захисту національних інтересів Чорногорії”, якби не кляте тавро корупції. Корупційна діяльність найближчого оточення чорногорського президента, як пише преса різних країн, набрала в останні роки міжнародного масштабу. А підозри у брудних інтересах з урядовцями з Мальти, за розслідування яких поплатилася життям відома мальтійська журналістка, похитнули довіру і Брюсселя, який багато років підтримував декларовані чорногорським лідером проєвропейські аспірації.
Ба більше, здається, що й частині чорногорців стало вже “досить” влади Джукановича. Тому до переможної, у більшості просербської опозиції приєдналися і менші партії, що не підтримують великосербської ідеї, але радикально налаштовані проти нинішньої влади.
Результат сумний не лише для Міло Джукановича та його політичної сили. Уже перші переможні “народні гуляння” прихильників опозиції показали її суть: сербські прапори, зневажання чорногорської символіки, погрози та напади на представників національних меншин тощо. Лідери просербської опозиції своїх намірів не приховують: уневажнення акту про визнання Косово, вихід із НАТО, жодного кроку, який би шкодив інтересам Сербії (читай – і Росії). Деякі чорногорські коментатори в апокаліптичних тонах говорять про загрози, як-от ліквідація реальної незалежності Чорногорії та маргіналізація етнічних чорногорців до статусу національної меншини у власній країні тощо.
Звичайно ж, все не так просто, і ситуація, як кажуть, розвиткова. Але й цього достатньо, щоб українці добре засвоїли чорногорський урок. Зрозуміло, що прямих аналогій небагато – масштаб не той, але тенденції красномовні. Український істеблішмент, на відміну від чорногорського, різноликий і має багато імен. Що ніяк не зменшує його корумпованості й не збільшує здатності розвивати країну і підвищувати добробут громадян. За три десятиліття ідеологічних маніпуляцій, політичних спекуляцій, економічної нестабільності і екзистенціальної непевності пересічний український громадянин також став вороже налаштованим до влади і політичної еліти загалом, незалежно від декларованих нею векторів розвитку.
У 2019 році маленькому українцеві на мить здалося, що “зелена революція”, спрямована проти старого істеблішменту, є виразником його надій і очікувань. Але виявилось, що український олігархат, який і впливає на формування політичного істеблішменту в Україні, просто перетасував колоду карт з іменами та образами кандидатів. Тепер вже і умовні 73% не мають на що сподіватись, а не тільки 25%.
І це той небезпечний момент, коли розчарована, знеохочена людина, яка й надалі зберігає свої виборчі права, готова відмовитись від усіх цих дискредитованих псевдоелітами “національних ідей”, “ліберальних цінностей”, “основ демократії”, “історичної спадщини”, “традицій предків” тощо заради прийнятної стабільності, ситуативного покращення чи видимих перспектив. Державна незалежність, національна ідентичність чи конфесійна належність стають у такій ситуації менш важливими від цінності особистого добробуту й безпеки. Людина за природою своєю хоче жити краще й певніше – нехай навіть таке покращення і не буде довготривалим. “І ми ж не вічні”, – думає пересічна людина.
Отже, чорногорський урок мав би для нас полягати в тому, що коли влада надто довго маніпулює поняттями незалежності, ідентичності, традиції чи й загальнолюдськими цінностями, а водночас обкрадає, обманює і експлуатує просту людину, то в якийсь момент ця людина поставить свої інтереси вище від загальних, власну незалежність – від державної, свою родову ідентичність – від національної.
