Нігілізм інтелігенції як духовна стагнація російського суспільства

Нігілізм інтелігенції як духовна стагнація російського суспільства
Після нападу Росії на Україну нас усе частіше цікавить, чому кремлівська правляча верхівка є саме такою? Чому ідеї, які не прийняла Європа, у Москві прижилися і знайшли добрий ґрунт для розвитку? Щоби відповісти на ці питання, варто проаналізувати, чим є російська інтелігенція. Чому вона неприхильна до еліти, чужа для свого народу та займає позицію інтелектуального самостійника?

У статті “Феномен російської інтелігенції” дослідник Волеслав Гейченко пише, що в Росії інтелігенція роз’єднує суспільство. Науковець вважає, що від часу виникнення Московська держава не мала інтелектуальної еліти (аристократія, наприклад, була безграмотна). Водночас В. Гейченко зазначає, що російська інтелігенція формувалася на базі українських інтелектуалів. Дослідник пише: “Залишається тільки дивуватися силі народу, який, віддавши свій інтелект для побудови і процвітання чужої для нього імперії, спромігся зберегти свою самобутність та етнічну самосвідомість”[1].

Це про українських інтелектуалів, що займали посади в університетах та царських гімназіях, творячи чужу імперію. В. Гейченко, зокрема, зазначає: “Найбільшими російськими шовіністами-великодержавниками є якраз українці за походженням. “Землячки”, які з важкими зусиллями навчилися “московської мови”, щоб зробити кар’єру, ненавидять лютою ненавистю мову свого дитинства, бо вона заважала (хоча б через специфічний акцент) начальству сприймати їх як “своїх”.

Для виправдання імперських зазіхань на Україну новоявлені демократичні діячі Росії, в основному вихідці з інтелігенції, посилаються на свої українські корені або й просто заявляють, що в паспорті вони записані українцями. У Росії вони й справді демократи, бо виступають за демократичний устрій суспільства, за розмивання меж між правлячою й інтелектуальною елітою та рештою народу. Проте їхній демократизм закінчується, як тільки заходиться про те, що українці – окремий народ, який має свою історію, культуру і право на власну державність”. Павло Штепа також пише, що вчені, єпископи, священики, ченці[2] до Росії приїздили з Києва, а найбільші російські шовіністи мали українське походження.

У книзі “Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість” П. Штепа аналізує ментальність росіян: “Деспотія і рабство, брехня і доноси, злодійство і безбожництво. Московщини без цих властивостей не було в історії. І досі вона не показала, що може бути іншою”. А Наполеон вважав, що свобода матиме на московський народ такий вплив, як міцне вино на людину, що не звикла до алкоголю.

Українська еліта принесла в Росію козацький дух свободи, що був несумісним зі східною російською деспотією. У таких суперечливих умовах з’явилася російська інтелігенція, яку П. Штепа називає покручем, бо “домішка європейської крові, породивши боротьбу протилежних духовних первнів у його душі, викликала в ньому душевний розлад; він борсається від однієї крайності до іншої: то бундючно кричить про свою місію керувати світом, то колінкує в своїй невірі в самого себе і сам себе обпльовує”.

Російський публіцист Петро Чаадаєв у своїх “Філософських листах” писав, що москвини – народ небезпечний, жорсткий, пихатий, заздрісний, який перейняв від азіатських кочівників концепцію своєї вищості. Хоча росіяни здебільшого є християнами, нігілізм став внутрішнім ядром їхньої країни. Російський релігійний філософ Микола Бердяєв зазначає, що ідея вищості російської культури була сформована нігілістами.

У трактаті “Воля до влади” (1887) Фрідріх Ніцше пише, що нігілістам притаманне знецінення вищих вартостей, втрата мети, абсолютних норм і етичних начал особистої та соціальної поведінки й заміна їх на вседозволеність[3]. Про такий стан російського суспільства й інтелігенції писав російський філософ і богослов Сергій Булгаков, зазначаючи, що нігілізм роз’їдає російське суспільство.

Семен Франк також вважав, що моральність російської інтелігенції є вираженням і відображенням її нігілізму. Навіть благородне і міцно вкорінене поняття “народництва” поєднує в собі нігілістичний утилітаризм, який заперечує всі абсолютні цінності, а єдину моральну мету вбачає в служінні суб’єктивним, матеріальним інтересам “більшості” (або народу), і моралізм, що вимагає іншої суворої самопожертви, безумовного підпорядкування власних інтересів. Філософ називає російського інтелігента “войовничим ченцем нігілістичної релігії земного благополуччя”.

Український антрополог Роман Кісь, який досліджував етнопсихологію росіян, пише: “Коли відомий філософ і богослов Сергій Булгаков вже після жовтневого перевороту пише про російську інтелігенцію як про “духовну винуватицю більшовизму”, то має насамперед на увазі її нігілізм: нігілізм як заперечення щонайвищих вартостей, вартостей абсолютних; як розбивання усіх і всіляких моральних скрижалей. Отой нігілізм роз’їдав поетичний світ Блока, вів його до романтичної естетизації стихії бунту, загострював у ньому оту полярність (чи радше амбівалентність) російського духу, про яку не раз писав Бердяєв. Душа Блока заплуталась так само, як і душа Росії[4].

Отже, причиною загнивання й загарбницької політики Росії, вкорінення більшовизму й деспотії є її антиморальна інтелігенція, погляди якої базуються на нігілізмі.

Про духовну стагнацію російської інтелігенції в автобіографічній поемі “Роса помаранчевого часу” пише поет Ігор Северянин. Автор називає Росію “безбожною та священною країною”, “повзучою та крилатою”. Така дихотомія притаманна багатьом російським письменникам із кризою особистості. І саме ця внутрішня криза є причиною російської агресії проти багатьох держав світу.

Спостерігаючи за нинішнім станом Московії та поведінкою її лідерів, стає зрозуміло, що початок кінця російської гегемонії і зверхності вже близько.

[1] Тут і далі цитуємо за: Гейченко В. Феномен російської інтелігенції. Сучасність. 1993. № 3. С. 140–147.

[2] Тут і далі цитуємо за: Штепа П. Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість. Кн. 1, 2. Торонто, 1968. 362 с.

[3] Ніцше Ф. Воля до влади. 1887. Досвід переоцінки всіх цінностей. Москва, 2005.

[4] Тут і далі цитуємо за: Кісь Р. Фінал третього Риму. Львів, 1998. 744 с.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ