By 
Події Революції гідності й війна з РФ на Сході актуалізують образ українського героя і так чи інакше спонукають до переосмислення цього поняття. Чи кожен, хто пішов на фронт, автоматично стає героєм, чи в життєписі героя неодмінно має бути “подвиг”? Чи можуть узагалі існувати “критерії героїзму”? Чому одні й ті самі постаті минулого для одних – герої, для інших – злочинці?
Про це говорили учасники дискусії “У пошуках українського героя”, яка відбулася під час цьогорічного “Форуму видавців” у Львові і яку модерувала журналістка й письменниця Євгенія Подобна. І щонайменше два аспекти цієї дискусії заслуговують на те, щоб над ними задуматись і докладніше їх розглянути.
Девальвація державних нагород
Станом на вересень цього року в Україні майже п’ять сотень людей нагороджено званням Героя України. Але з тих, хто здобув його до 2014 року, левову частку становлять директори заводів, шахт і агрофірм, після 2014-го переважають військові, учасники війни з Росією, багато із них нагороджені посмертно.
Тут варто одразу розмежувати, що ушановані званням Героя України дістають насправді два типи нагород: за героїчну звитягу – орден “Золота Зірка”, а за визначні трудові досягнення – орден Держави. Наприклад, найпершим звання Героя України свого часу здобув президент Національної академії наук Борис Патон.
Однак це нагородження вже давно має щербату репутацію не лише через незрозумілі критерії, за якими воно відбувалося, а й через те, що в списку героїв дуже часто опинялися номенклатурники й люди сумнівної слави, ба більше – ті, хто виявилися зрадниками України. На сьогодні звання Героя України позбавили лише одного колаборанта в Криму, який працює з окупантами. Скільки таких ще є – складно сказати точно, адже не всі з них достатньо публічні. Але є щонайменше кілька колишніх регіоналів, які свого часу отримали звання із рук тодішнього президента Віктора Януковича, а потім радо вітали російські війська в Україні.
Проблема в тому, що така “нечистоплотність”у списку офіційно визнаних державою героїв кидає тінь на тих, хто справді на таке звання заслуговує. І тому, можливо, поява відзнаки “Народний Герой України”стала відповіддю на цю девальвацію державної системи нагород.
Героїзація жертв
Іноді складається враження, що українці більше люблять своїх мертвих співвітчизників, аніж живих. Наприклад, у 2020-му найвищу державну відзнаку – звання Героя України – присвоїли посмертно загиблому в ДТП Андрію Кузьменку, лідеру гурту “Скрябін”. Тоді таке рішення президента Володимира Зеленського викликало в багатьох щонайменше нерозуміння, а то й обурення.
Також звання Героя України часто присвоюють загиблим і пораненим у війні на Сході України. Однак чи є сам факт смерті або отримання поранення свідченням героїзму? Це питання якраз порушували учасники дискусії “У пошуках українського героя”. Якщо говорити відверто, військовий може загинути випадково або ж навіть із власної вини – скажімо, через зловживання алкоголем. Інша річ, чи варто це розголошувати для загалу й через один безглуздий випадок очорнювати пам’ять про бійця в очах його сім’ї й дискредитувати всю українську армію? Очевидно, питання надто складне й делікатне, особливо в умовах, коли війна ще триває. Але, з іншого боку, чи правильно автоматично записувати всіх загиблих і поранених у герої й чи не девальвуватиме це саме поняття героїзму?
У цьому контексті слушною видається думка військового льотчика, письменника Василя Муліка, який вважає, що піти на війну, аби захищати свою країну – це не героїзм, а обов’язок громадянина. “Можливо, героїзм – це виконувати свій обов’язок в обставинах, коли це зробити практично неможливо”, – каже він.
Водночас можна згадати, як українська мобілізована армія у 2014-му майже “гола й боса” зупинила в рази більшого за себе противника й не дала росіянам просунутися далі вглиб країни – що це, як не героїзм “поза межами можливого”? Але, мабуть, документи на нагородження бійців, які проявили себе на полі бою, часто губляться десь у нетрях паперової армії, а ордени опиняються на грудях у штабних керівників.
На думку ветеранки й письменниці Олени Білозерської, пораненим потрібні насамперед компенсації й допомога, а якщо людина загинула в умовах бойових дій, то все-таки не варто ставити під сумнів її героїзм. “Діти мають знати, що їхні батьки – герої”, – каже вона. Що стосується героїв живих, то це має бути людина високоморальна як на війні, так і поза нею, вважає Білозерська.
Так, дійсно, бувають складнощі з героїзацією живих, адже кожна людина може мати свої слабкості й кожен згодом може зіпсувати власну репутацію. Але відзначати успіхи й конкретні вчинки однозначно потрібно, як і доносити до людей інформацію про великі й маленькі перемоги.
Схильність українців героїзувати своїх загиблих, можливо, зумовлена історично – через довгі періоди національно-визвольної боротьби. “Програні війни породили самопожертву. У нас герой має бути обов’язково мертвим, його обов’язково треба пожаліти”, – каже український військовий історик Василь Павлов. На його думку, нагородна система потребує змін, бо “доросла нація має мати дорослих героїв”.
Що ж може дати суспільство своїм захисникам, поки державна машина вирішує, хто отримає ордени й медалі? Щонайменше – визнання того, що війна триває і воїни заслуговують на вдячність і підтримку, а не слова “я вас туди не посилав”.
