Обрати життя. Фільму Денні Бойла “На голці” – 25

Обрати життя. Фільму Денні Бойла “На голці” – 25
“Обирайте життя. Обирайте роботу, кар’єру, родину, обирайте клятий здоровезний телевізор, пральну машину, автівки, CD-програвачі, електровідкривачку для консервів. Обирайте здоров’я, низький холестерин і страховку на зуби. Обирайте вигідну іпотеку й затишну квартиру. Обирайте друзів, обирайте теплу куртку й модну валізу, обирайте піжонський костюм із жилеткою, станьте майстром на всі руки, сидіть на дивані, дивіться телевікторини, від яких пухне і гниє мозок, набивайте шлунок лайном із фастфудів. Обирайте старість, повну болячок, під неприязними поглядами вилупків, яких ви наплодили собі на втіху, обирайте майбутнє, обирайте життя…”

Цими словами з роману Ірвіна Велша з напрочуд образною назвою Trainspotting починається однойменний фільм Денні Бойла, який вийшов на екрани в 1996 році. На пострадянських теренах назву стрічки й роману переклали, дещо спростивши, як “На голці”. Почасти такий переклад відповідає змісту, адже йдеться тут про наркоманів-лузерів із шотландського міста Единбург. Вони, за словами Велша, замислились, на який ляд їм таке життя, усе це нудне кляте споживацьке суспільство. Намагаючись будь-що вирватися із замкненого кола, вони вибрали наркотики, знайшли для себе втіху в кайфі.

Фільм прийшов до нас у роки тотальних, навіть неймовірних змін: початок незалежності, введення національної валюти, економічні труднощі, які змусили багатьох змінити фах і шукати кращої долі в інших сферах діяльності, часом навіть на хисткій межі з криміналом, а інших спонукали виїхати за кордон. Прийшла свобода слова й західна, “капіталістична” культура в усіх проявах. Це захоплювало й полонило уяву пересічної радянської людини, яка зросла в умовах тотального дефіциту. Імпортні товари в крамницях, реклама й музичні відеокліпи на телебаченні, нові клуби з велелюдними рейвами, диджеї та МС, відкриття в царині літератури, мистецтва і, звісно, кіно. Нас буквально ніс потік недоступної за радянських часів інформації, шедеврів світової кінокласики і західних кінематографічних новинок. Переглядати кіно тепер можна було вдома: з’явилися відеомагнітофони, численні піратські компанії записували фільми на касети, які продавалися в кіосках і на базарах.

Завдяки піратам прийшов й Trainspotting (“На голці”). Для великої кількості шанувальників кіно стрічка швидко стала однією з важливих подій тих років, досвідом нових естетичних вражень і емоцій, що були співзвучні часу. Фільм Денні Бойла одразу здобув статус культового; люди дивилися його по кілька разів, цитували репліки героїв.

У стрічці все поєднувалося сміливо й органічно: незнана й табуйована раніше соціальна тема наркоманії, проте висвітлена в доволі несподіваній формі, у такому своєрідному “міксі”, дивній і їдкій суміші відвертого реалізму, фантазій і галюцинацій. Усе це подавалося з гумором, часом доволі жорстким і брутальним, але завжди дотепним і доречним. На екрані все було так, як у житті – смішне тісно сплелося з трагічним.

Trainspotting відкрив загалові нові імена – невідомих акторів, режисера й письменника. Увагу привертали й унікальні, стильні саундтреки, де, крім пісень відомих уже рок-музикантів на кшталт Іггі Попа, Браяна Іно чи Лу Ріда, звучали уривки з класичних творів Жоржа Бізе та Йоганна Себастьяна Баха, поєднуючись із музикою нових для нас електронних колективів – Heaven 17, Leftfield та Underworld. Вони також вийшли завдяки піратам на аудіокасетах і на CD та стали не менш популярними, ніж сам фільм. Пісню Born Slippy у виконанні Underworld, яка звучить у фіналі стрічки, навіть жартома назвали “гімном демократичної молоді” 1990-х.

Героїв картини не можна назвати позитивними, особливо зважаючи на їхні сумнівні вчинки й саморуйнівний спосіб життя. Вони, безперечно, не є тими, кого хотілося б наслідувати, але бажання головного героя Рентона будь-що вирватися з цього кола було очевидним і зрозумілим, адже він найперше хотів змінитися сам. Безумовно, це не перша історія у світовій літературі чи кінематографі, присвячена екзистенційному вибору, проте це був голос нового покоління, яке прийшло розповісти власну історію, реалізовану новими засобами виразності.

Сила стрічки ще й у позитивному фіналі. Це теж було співзвучне часу – для покоління тих, кому зараз п’ятдесят, це був період змін і надій, відчуття нових обріїв і перспектив.

Мені поталанило цілком відчути й оцінити образність і красу назви Trainspotting, коли я повертався наприкінці 1990-х із чергової робочої поїздки до Москви. Це було 9 травня, потяг до Києва проїздив повз пафосний монумент скульптора Церетелі на Поклінній горі, який деякі мешканці міста саркастично охрестили “Ніка на голці”. Молодь, яка прийшла на святкові народні гуляння, сиділа купками з пивом на залізничному насипі, очікуючи на салют і споглядаючи поїзди, які мчали повз. Молоді люди мали не надто веселий вигляд, здавалося, багато хто з них мріяв кинути геть усе й гайнути в подорож, змінити життя.

Дослівно trainspotting – це споглядати чи рахувати поїзди, які мчать повз тебе в інше життя.

У ті роки ми мало знали про голосний міжнародний успіх фільму: показ на Каннському кінофестивалі (хоч і поза конкурсом), номінація на “Оскар”, здобуття BAFTA й інших нагород, а також численні схвальні відгуки критиків.

Trainspotting здебільшого дав учасникам потужний поштовх у подальшому розвитку кар’єри. Після свого першого роману Ірвін Велш написав і видав низку творів, здобув статус культового письменника. Денні Бойл нині відомий режисер і продюсер, його стрічка 2008 року “Мільйонер з нетрів” виборола “Оскара”. Актори з Trainspotting упродовж наступних років активно знімалися, а Юен Мак-Грегор, який зіграв Рентона, став справжньою зіркою, з’являючись на екрані в таких комерційних кінохітах, як “Зоряні війни”.

У 2017 році Денні Бойл знову зібрав стару команду і зняв сиквел T2 Trainspotting, який, проте, не здобув такої популярності, як хіт 1996 року. Стрічка сповнена вигадки та іронії. Ми знову зустрічаємо вже знайомих героїв в Единбурзі, куди Рентон змушений повернутися, бо все склалося не так, як гадалося. Режисер проводить своїх персонажів тими самими локаціями, що і двадцять років тому, навіть майстерно відтворюючи мізансцени та ракурси фільму 1996 року. Таке собі дежавю, щоправда, уже за нових часів і обставин. Наприклад, герої, аби здобути якісь гроші, уже не вдаються до крадіжок чи дрібного грабунку, а подають аплікацію на грант фонду Creative Europe, і це дуже смішно. Група Underworld для нового фільму створила іронічний ремікс свого хіта 1996-го, вже зовсім в іншому ритмі й настрої, та назвала його Slow Slippy.

Головне – фінал T2 не є сумним чи депресивним, як і в класичній стрічці 1996-го. Попри чергову невдачу, Рентон наприкінці фільму танцює, без сумнівів, він все-таки обирає життя.

Неуспіх T2 не варто пояснювати тим, що стрічка гірша за перший фільм. Минув час, відбулася зміна поколінь, глядачі 1996-го теж змінилися. Проте перед ним однаково постане те саме вічне питання: потяг мчить далі, ти мусиш обирати – спробувати знайти своє місце в ньому чи залишитися стороннім споглядачем.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Кінорежисеру Феліксу Соболєву – 90 Устим Кармелюк у житті й на екрані