Образ національного героя: підміна понять

Образ національного героя: підміна понять
У свідомості українців живе образ героя, який є частиною національної психології, впливає на суспільну свідомість та формує ідею народу. Для молодої генерації він є прикладом для наслідування.

Однак нині ми забули про справжній образ чи систему образів національно героя. Народна пам’ять та психологія – це плач і стогін за минулими поколіннями, оспівування поразок, невдач, прорахунків. А мало б бути навпаки. Українці-русинці, нащадки давніх воїнів-норманів та антів-слов’ян, не можуть бути пасивними чи боязкими людьми.

У нашому героїчному епосі образ національного героя має кілька форм вираження: мужній, нездоланний воїн; борець-інтелектуал, який продумує стратегію і тактику; полководець, який вдало тримає оборону, та характерник – людина з особливими природними та надприродними здібностями.

Натомість сьогодні маємо образ воїна-мученика, який обов’язково помирає, якого треба як слід оплакати. Однак елемент плачу з’явився у національній психіці українців виключно як християнський прояв поваги до мерців, захисників, мучеників і героїв. Кожен герой хотів померти не тихо чи смиренно, а відважно, на полі бою. Та акцент тут зовсім не на факті смерті, адже вона у психології мужнього воїна протиставляється свободі як найбільшій цінності людини та нації. Чи не нагадує це нам декалог українського націоналіста: “Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї!”?

У епічних творах Київської Русі мотив смерті не є переважаючим. Русини-українці чекали з походів своїх воїнів, сподіваючись на те, що вони живі. І хоча плач Ярославни у “Слові о полку Ігоревім”є виявом туги за національним героєм, акцент зроблено не на поразці, а на надії, що новий похід таки дозволить вибороти свободу.

У національній психології плачі були елементами ритуалів чи вірувань, а не безсилля. Вважалося, що перед боєм потрібно позбутися будь-якого негативу, виплакати його, тоді обов’язково прийде бажана перемога. Плачі як тризна за померлими почали супроводжувати похоронні обряди значно пізніше. Наприклад, у творі “Тіні забутих предків” плачі є першою частиною похоронної процедури, а далі навпаки – усі радощі і веселощі життя.

Репертуар кобзарів та лірників складався здебільшого із героїчних дум, а не тужливих пісень (сирітських, вдовиних). Героїчні балади не закінчувались плачем із повним національним фіаско. Наприклад, у пісні “Ой, Морозенку, Морозенку”, попри гірку долю національного героя, головна ідея стверджує, що доки світить сонце, тобто доки існує життя на землі, подвиги відомого українця та й самої України ніхто не забуде. Як писав Василь Симоненко: “Народ мій є, народ мій завше буде, ніхто не перекреслить мій народ!” Ці безсмертні слова мали б бути основою нової національної психології українців. Дмитро Донцов зауважує, що майбутнім для нас повинна стати не психологія вічного стогону і сліз, а славні подвиги.

Сьогодні наші національні свята здебільшого розпочинаються заупокійними молебнями. У цивілізаційному розвитку як народу християнського українці мають образ вибраної нації, що блукає у темряві, шукаючи своє національне “я”, будуючи вільну демократичну державу. Українці справді можуть вважати себе обраним народом, адже на нашу долю випало безліч бід. Однак сумна спадщина підриває віру у щасливе майбутнє, та й наша героїка у постмодерному світі тьмяніє.

Водночас наша християнська стражденність мала б навчити нас співчуттю та милосердю. Цей елемент болю у національній свідомості є образом не безсилля, а радше очищення, національного катарсису. Українці часто героїзують людей, котрі віддали своє життя, однак забувають про тих, які щодня роблять подвиги духу, милосердя та доброти. А це теж герої, і заслуги їхні великі, бо вони змінюють світ навколо себе на краще.

У свідомості українців національний герой наділений не лише мужністю та відвагою, а й чуттєвим серцем. Козак із народних творів плаче не від безсилля, а від співчуття. Про чисте, відкрите серце йдеться у філософії Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича, Тараса Шевченка. Філософія серця – це психологія не поразок, а великих і добрих справ, що є надзвичайно важливими для християнського народу.

Наші герої були характерниками, веселунами, розумними людьми. Згодом, у радянський час, нам нав’язали Іванка-дурника – примітивного свинопаса, якого всі обдурюють, ледачого парубка, який є цілковитою протилежністю працьовитим українцям. Радянські шовіністи замінили українську героїку на шароварщину, яка у нас асоціюється із лицемірним патріотизмом, показовістю, нещирістю. Доречно зазначити, що й шаровари як елемент козацького вбрання з’явились тільки наприкінці ХVIII століття. До того козаки, котрі були прототипом європейських лицарів, одягалися вишукано: у вузькі штани та дорогий, охайний одяг.

Українці – емоційна та чуттєва нація. Однак наша відвага, героїзм, сила духу є набагато сильнішими, ніж в інших європейських народів. Саме тому чуттєвість не має брати гору над нашими героїчними рисами. Російсько-українська війна повинна закарбуватися у національній пам’яті як велика перемога над агресором, що тримає весь світ у страху. Натомість наші поразки та розчарування потрібно перетворювати у славне минуле, бо тільки так українська нація зможе стати успішною.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ