By 
У 2021 році Росія все більше відмежовується від ОБСЄ, блокуючи її роботу. Російські ЗМІ звинувачують організацію в недієздатності та упередженості, а президент РФ Володимир Путін нещодавно заявив про ймовірність виходу Росії з ОБСЄ. Наскільки можливим є такий сценарій?
Коли Організацію з безпеки та співробітництва в Європі тільки створили, Росія брала у її роботі активну участь. Третя нарада організації навіть відбулася в Москві 4 жовтня 1991 року. На цій зустрічі, до речі, було прийнято документ, у якому зазначено, що питання, які стосуються прав людини, основних свобод і верховенства закону, мають міжнародний характер і не є внутрішньою справою окремої держави.
Мертвонароджена демократія
Росія тоді декларувала себе як країну, де слово “демократія” не буде пустим звуком. Щойно “відгримів” ГКЧП, президенту Борису Єльцину вкрай необхідна була міжнародна підтримка та гарантії, що в разі повторення путчу він не залишиться один проти радянської комуністичної еліти, яка, попри поразку ГКЧП, усе ще була надзвичайно сильною. Якби Єльцин був більш вольовою людиною, Росія за підтримки Заходу теж могла б стати демократичною державою, але президентові забракло сил для такого звершення. Путч, який нібито провалився, насправді переміг. Про це свідчить багато фактів. Візьмемо найбільш показовий: у червні 1992 року всі заарештовані члени ДКНС були випущені з-під варти, а в 1994-му – амністовані.
З огляду на це, стає зрозуміло, що Єльцину порадили припинити свою гру в демократію, і він до настанови прислухався. Комуністична еліта почала диктувати свої умови та спробувала знову зібрати СРСР докупи. Про це свідчать придністровський, грузинський і карабаський конфлікти, які невдовзі спалахнули із новою силою. Якщо змінилася міжнародна політика Росії, змінились і цілі, для досягнення яких можна було використати безпекову організацію.
Неслухняний інструмент
У 1993-му на зустрічі міністрів іноземних справ країн-учасників ОБСЄ Росія досягає суттєвих успіхів. Організація ухвалює декларацію щодо “агресивного націоналізму”, згідно з якою національні меншини стають об’єктом її захисту. Документ також містить пункти про боротьбу із ксенофобією та антисемітизмом. Росія бере участь у всіх конфліктах на теренах колишнього СРСР та активно підбурює до таких конфліктів у Європі, неофіційно втручаючись у них. За допомогою цієї декларації, від якої робота організації фактично не змінилась, Росія нібито знімає із себе відповідальність за все, що коїть, оскільки основною причиною конфліктів тепер вважається націоналізм і нетерпимість. Якщо ж викривається російське втручання, це завжди можна пояснити членством в ОБСЄ і прагненням домогтися миру.
Упродовж якогось часу все йшло за планом. Вдалося заморозити конфлікт у Молдові та Нагірному Карабасі на вигідних для Росії умовах. У 1999-му на Стамбульській зустрічі ОБСЄ Єльцин, який очолював російську делегацію, був змушений пообіцяти вивести російські війська з Грузії та Молдови. Без цього провалилося б підписання Європейської хартії безпеки. Точніше документ був би підписаний, але вже без РФ. Це перевело б Росію з розряду співтворця механізму колективної європейської безпеки у її противника. Єльцину довелося б зняти маску і визнати Росію країною-агресором.
У 2003 році російська гра в бажання міжнародної безпеки фактично закінчилась. Організація мала ухвалити рішення про знищення надлишків боєприпасів і жорсткий контроль над розповсюдженням переносних зенітно-ракетних комплексів, яке постійно відкладалося через участь Росії в багатьох конфліктах у Європі. Держсекретар США Колін Пауелл заявив, що Росія має виконати свою обіцянку, яку вона дала в Стамбулі (вивести війська з Грузії та Придністров’я), і це має бути вказано в документі. Росія заблокувала підписання договору.
Цілі Росії та ОБСЄ більше не збігалися, і росіяни спробували вийти з глухого кута, змінивши пріоритети організації, змусивши її перейти від розв’язання наявних проблем у площину теоретизувань. Зробити це треба було, відмовившись від “обслуговування інтересів окремих держав” і скерувавши зусилля на абстракцію – створення моделі такого собі загальноєвропейського простору із єдиними правилами для всіх.
Дискусії щодо цієї пропозиції припинились у 2004 році, коли в Україні розпочалася революція. Європа підтримала Помаранчевий майдан – це змусило Росію влаштувати демарш і звинуватити організацію в подвійних стандартах та “небажанні враховувати особливості окремих держав”. Виявилось, що до всіх треба ставитись однаково, а до України – по-особливому, бо підтримка демократичних цінностей у нашій державі шкодить інтересам Росії.
Вередуючи, Росія на три місяці заблокувала прийняття бюджету ОБСЄ, у який мала зробити всій внесок – приблизно 10 мільйонів доларів. Росіяни назвали цю суму завеликою, хоча загалом РФ виділяє на участь у міжнародних організаціях майже 1,7 мільярда доларів.
Демарш вдався. В організації злякалися чи то ескалації заморожених конфліктів, яка неминуче відбулася б, якби Росія вийшла, голосно гримнувши дверима, чи то втрати 10 мільйонів. Так чи інакше, була ухвалена “дорожня карта” змін в організації, яку запропонував очільник МЗС Росії Сергій Лавров. Проти були країни, які вже потерпали від дій Росії: Молдова, Грузія Азербайджан та Україна.
Радіючи, що шантаж пройшов, росіяни вдалися до нового: погрожували, що РФ вийде зі складу ОБСЄ, якщо організація не змінить акцентів своєї діяльності з моніторингу прав людини на військово-політичну співпрацю та економіку. Того разу із гучних заяв нічого не вийшло. Резолюція, яка обмежувала б права Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини, що її подали Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан, країни, до яких якраз і були претензії щодо дотримання прав людини, була відхилена. Відтоді Росії вже не вдавалося використовувати ОБСЄ в досягненні геополітичних цілей.
Тяжко нести та неможливо кинути
Після нападу Росії на Україну у 2014 році ОБСЄ стає кісткою в російській горлянці. Представники організації всюди пхаються, усе фіксують. Єдина вигода, яку від неї має Росія, – свої люди в спостережних місіях, які шпигують на користь Кремля.
Непотрібну організацію намагаються видавити з Росії та простору, який росіяни вважають зоною свого впливу. Перед виборами до Думи ОБСЄ ставлять у такі умови, що вона відмовляється спостерігати за голосуванням. Потім Росія не дозволяє продовжити мандати місії ОБСЄ на контрольно-пропускних пунктах “Гуково” та “Донецьк” на кордоні з Україною, перешкоджає ухваленню рішення про продовження місії в Україні й, як вишенька на торті, фізично блокує місію в Донецьку, не даючи її членам виїжджати на заплановані маршрути. Через це ОБСЄ була змушена припинити роботу в цьому регіоні.
Нещодавно Путін заявив, що в разі виходу Росії з ОБСЄ за нею підуть і інші країни. Ймовірно, мались на увазі ті самі держави, що разом із Росією виступали за обмеження моніторингу дотримання прав людини. Якби це сталося, втратився б сенс існування організації, яка прагнула створити в Європі єдиний безпечний простір.
Але все це має страшний вигляд тільки на перший погляд. Якщо відбудеться “великий вихід”, то місія буде діяти на тій території континенту, де дійсно сповідуються принципи демократії, “знявши з голови” країни, керівники яких тільки удають із себе демократів. Та й Путін не наважиться на жодні різкі кроки, доки не закінчиться сертифікація “Північного потоку-2” і газогін не запрацює на повну потужність. Інакше заяви, що трубопровід ніяк не вплине на безпеку в Європі, від країни, яка вийшла з загальноєвропейської безпекової організації, будуть мати нікчемний вигляд.
