By 
Одразу після приходу до влади Скоропадського українські соціалісти опинились під пильним наглядом Особливого відділу і Державної варти
Після перевороту 29 квітня 1918-го, проголошення Української Держави й ліквідації УНР соціалістичні партії та групи, що становили основу Центральної Ради (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти, Селянська спілка, самостійники-соціалісти), перейшли в опозицію до нової влади. Есери та соціал-демократи неприховано агітували за повалення гетьманського режиму, тому незабаром опинилися під ретельним наглядом гетьманських правоохоронних структур (зокрема Державної варти) та спецслужб (Особливого відділу власного штабу Скоропадського). Агентурні заходи проводилися й серед військовиків – колишніх старшин УНР та в збройних підрозділах держави. Під ретельним наглядом Особливого відділу перебували й провідні діячі українських соціалістичних партій.
Відтак улітку 1918-го було заарештовано лідерів лівої соціалістичної опозиції щодо гетьманського режиму. 11 липня Особливий відділ затримав Володимира Винниченка, однак вже наступного дня його звільнили. У ніч на 27 липня арештували Симона Петлюру, Миколу Порша, Юрія Капкана та інших. Окрім українських лівих соціалістів, затримали й низку більшовицьких агентів, а діяльність їхньої партії заборонили.
У своїй праці “Відродження нації” Винниченко згадує, що він “мав нагоду познайомитись з гетьманською охранкою й гетьманськими жандармами” та додає: “Але мене було випущено з-під арешту на другий же день і пояснено, що це було просто непорозуміння. Мені ж особисто начальник офіцерсько-жандармської банди, що приїхала до мене на село арештовувати мене, проговорився, що “Особому відділові” немов було відомо про державну змову, яку ніби я робив разом з другими відомими українськими діячами, й через те мене арештовано. Діло було, розуміється, не в нашій змові, бо тоді ще не наспів час для цього, а в тому, щоб “ліквідувати” тих українців, які могли перешкоджати русько-німецькій змові”.
Але ж чому колишнього голову першого уряду Центральної Ради, одного з провідників українських соціал-демократів і знаного письменника арештували? І чому його так швидко звільнили?
На той час Винниченко мешкав на дачі Миколи Біляшівського на хуторі Княжа Гора під Каневом і не обіймав жодної офіційної посади. Однак провадив активну протигетьманську підпільну політичну діяльність та навіть приймав у себе таємні наради опозиціонерів. Саме після таких зборів Винниченка й затримали.
Арешт здійснив колишній жандармський підполковник, службовець Особливого відділу Штабу гетьмана Майборода, якому, однак, не вдалося затримати всіх учасників зібрання. За Винниченком та його прибічниками вже давно стежили агентури Особливого відділу. Однак ані міністр внутрішніх справ Ігор Кістяковський, ані начальник Штабу гетьмана Борис Стеллецький, ані сам Скоропадський не віддавали наказу про арешт Винниченка і певний час навіть не знали, що його затримано. Гетьман дізнався про арешт відомого письменника під час одного з урочистих обідів у своєму палаці від міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка.
Ось як змальовує цей епізод начальник гетьманського Штабу: “До призначеного часу почали з’їжджатися на обід міністри, яких радушно приймав Скоропадський. Раптово з’явився вкрай схвильований міністр закордонних справ Дорошенко, швидко підійшов до гетьмана й почав щось йому поспіхом доповідати. У залі серед зібраних настала тиша. Усі бачили, наскільки схвильований Дорошенко і як змінився на обличчі сам Скоропадський. Вислухавши Дорошенка, гетьман підійшов до свого начальника Штабу, відвів його вбік й задав питання: за що він заарештував Винниченка? Начальник Штабу доповів, що нічого подібного не відбулося й що, можливо, Винниченко заарештований за розпорядженням міністра внутрішніх справ. Проте виявилося, що останній нічого про це не знав. Скоропадський наказав негайно навести точну довідку і результати повідомити йому”.
У цей час Винниченка допитували у кабінеті Д. Бусла – начальника Особливого відділу Штабу гетьмана. Причиною арешту стала резолюція про повалення гетьманської влади, яку розробляли на зборах. У розпорядженні начальника відділу були також інші документи, що викривали активну противладну діяльність соціаліста. Скоропадському про це доповіли і обід тривав далі. Та по його завершенню кілька міністрів заявили гетьманові, що коли Винниченка не буде негайно звільнено, то вони подадуть у відставку. Після такого ультиматуму гетьман наказав начальникові Штабу негайно відбути до Особливого відділу й особисто переконатися у законності арешту Винниченка, додавши при цьому: “Влаштуйте так, аби випустити цього мерзотника і встановити за ним негласний нагляд”.
Наступного дня Винниченка було звільнено з-під варти, однак антигетьманську діяльність він не полишив. Письменник здійснював її у кількох напрямах: у політичному – консолідація опозиційних соціалістичних партій в єдиній спілці (координаційному центрі), якою спочатку був Український національно-державний союз, а потім (із серпня 1918-го) – Український національний союз у поєднанні з масовою агітацією; у громадському – робота із земськими та професійними організаціями; в економічному – підготовка страйків і залучення коштів через кооперативну мережу; у військовому – накопичення зброї, організація повстань, формування отаманських загонів та залучення військово-командного складу (серед січовиків, запорожців тощо); у зовнішньополітичному – налагодження контактів і пошук підтримки у російських більшовиків (зокрема через очільників мирової делегації РСФРР Мануільського та Раковського) та у німців (серед представників німецьких соціалістичних партій у Райхстазі, німецького Оберкомандо в Києві, а згодом німецьких та австрійських солдатських комітетів та командування в Україні).
18 вересня 1918-го Винниченко очолив УНС і був його головою 14 листопада, коли він став головою Директорії. Винниченко так описував нове становище: “Ставши по уступленню А. Ніковського головою Національного Союзу, я мусив брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних клас”.
Заколотникам було відомо, що створена того ж дня німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ухвалила рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу, а тому на засіданні в ніч на 14 листопада його учасники остаточно відмовилися навіть розглядати будь-які можливості мирного переобрання влади й затвердили план повстання. У цей же день Винниченко підписав відозву до населення, в якій Директорія оголосила початок всенародного повстання проти “антинародного, антиукраїнського режиму гетьмана Скоропадського” і закликала всіх чесних громадян “стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу”. Наступного для Скоропадський був оголошений поза законом, а ще через день Січові стрільці у Білій Церкві підтримали заколот і виступили через станцію Фастів у напрямку Києва.
Через місяць, 14 грудня 1918-го, гетьман відмовиться від влади, а Винниченко як голова Директорії фактично стане першою особою відтвореної УНР, проте обійматиме цю посаду лише три місяці (до 13 лютого 1919-го), поступившись нею головному отаманові Петлюрі.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
