By 
Війна – дуже складна та трагічна частина історії для будь-кого: окремої людини, сім’ї, народу, країни. Проте вона може не лише означати зруйновані життя, долі, будівлі та міста, а і стати підвалиною для відродження, нового початку.
Ці часи надзвичайно важливі для України. І не лише тому, що війна загрожує самому існуванню вітчизняної державности, але й тому, що вона дає країні надію.Її закінчення стане початком нового етапу, поштовхом до розвитку. Війна змушує народ переглянути цінності, усвідомити те, що жити потрібно тут і тепер. Тому люди поспішатимуть змінити Україну на краще, зрозумівши, що нема на що й на кого чекати (ні на Ґодо, ні на свого Вашингтона). Цю готовність до дій можна помітити прямо зараз. Авіанальоти та ракетні удари все ще тривають у всій країні, проте сотні добровольців уже взялися розбирати завали, відбудовувати зруйновані міста та села, з яких українські війська витіснили російських окупантів.
Друг пізнається в біді – ця теза справедлива й щодо пересічних людей та інституцій.Керівники і працівники державних структур та органів місцевого самоврядування проявляють себе такими, якими вони є. Зараз українці чітко можуть бачити, хто є хто. Наприклад, деякі міські, селищні й сільські очільники допомагають мешканцям своїх населених пунктів навіть під окупацією, не зважаючи на цілком реальні загрози їхньому життю. Декотрі ж, навпаки, у кращому разі просто втекли, а в гіршому – не лише зрадили, а ще і складають для російських загарбників списки (фактично – розстрільні) патріотів, активістів і колишніх військових.
Те саме відбувається із силовим блоком. Під час російського нападу в деяких містах, поки частина поліціянтів і спецслужбовців протистояла навалі, окремі посадовці втікали чи переховувалися. Український народ просто не має права забути імена ні перших, ні других, аби розібратися зі зрадниками, позбавивши звань, можливости обіймати посади, займатися правоохоронною діяльністю, обиратися до парламенту та місцевої влади. Усе це, звісно, має відбуватися в межах закону.
Коли ж державні та місцеві інституції позбудуться всіх цих зрадників і колаборантів, то мають зажити новим життям на користь народу і країни. Зараз ці структури перебувають у процесі переродження й посилення. Передовсім знову зароджується потужна вітчизняна армія, солдати якої набувають важливого бойового досвіду, опановують нову техніку та дають рішучу відсіч російським окупантам. Також допомагають їм у цьому працівники правоохоронного блоку, держслужби надзвичайних ситуацій. Крім того, багато робітників комунальних інституцій щодня ризикують своїм життям під обстрілами й авіанальотами: гасять пожежі, ремонтують газопроводи, електромагістралі, залізничну та дорожню інфраструктури, мережі постачання води. Так само, попри загрози та втому, щодня залізничники та водії перевозять тисячі пасажирів якомога далі від війни. Що вже говорити про лікарів, які на передовій та в тилу рятують життя військових і цивільних українців.
Окремо варто згадати про численних волонтерів, які перебирають на себе частину функцій держави, полегшуючи їй проблемну ношу одразу на кількох напрямках. Ці люди допомагають в усіх можливих сферах: дістають і привозять спорядження, транспорт та харчування війську, возять гуманітарну допомогу, евакуйовують людей із гарячих точок, годують тварин, беруть участь у розбиранні завалів, допомагають у відбудові звільнених міст, селищ і сіл.
Усе це свідчить про потужне вміння населення самоорганізовуватися в критичні часи та ставати додатковим стрижнем, що ще більше віддаляє Україну від статусу failed state, якого нам так зичили в кремлі. Натомість дає надію на швидку післявоєнну відбудову, на те, що ці люди контролюватимуть Україну на шляху реформ, щоб вона якомога швидше стала членом ЄС. Тому дуже важливо, аби після війни вони більше долучалися до політичного життя країни, кандидували до органів місцевого самоврядування та Верховної Ради, продовжували займатися волонтерством та активізмом, створювали громадські організації. Аби залишалися помітними членами своїх спільнот, стаючи прикладом для інших.
З кожним етапом своєї новітньої історії Україна робить важливі кроки на шляху до кращого мирного життя. Вони можуть здаватися непомітними й недостатніми для пересічних українців, яким хочеться вже й зараз жити за стандартами ЄС. Проте поступ значний. З таким стартовим капіталом, який мала Україна з отриманням незалежности, ми могли опинитися у двох протилежних точках. Перша – це така собі лукашенківська Білорусь. Друга – це шлях балтійських країн. Проте останній варіант менш ймовірний, адже український соціум був набагато сильніше травмований совком, і ці непропрацьовані травми досі даються взнаки.
Україна мусила пройти через Майдани й кола пекла війни, аби достатньо велика кількість її мешканців усвідомила себе частиною політичної нації, втямила цінність незалежности, зрозуміла відмінності між Україною та росією,абибула готова душу й тіло покласти за нашу свободу.
І теперішній етап у боротьбі за ідентичність, за власне право бути – найголовніший. У цій війні українці створюютькістяк інституцій. Кістяк структури оновленої демократичної України, яка врешті займе своє законне місце поміж інших європейських держав.
