By 
Країни Західних Балкан пересічного українця цікавлять майже виключно як туристична локація. Цього літа чимало наших співгромадян скористалися лагідними антиковідними обмеженнями для туристів, щоб відпочити на Адріатичному узбережжі Чорногорії чи Албанії. Не менш цікавими для романтично-пізнавального подорожування могли б бути ще й Боснія і Герцеговина з легендарними Сараєвом і Мостаром, Північна Македонія з безліччю древніх церковець, сербська Воєводина з чудовими взірцями сецесійної архітектури тощо. Якби ж не кордони. Самим мешканцям цих переважно невеличких країн, які ще тридцять років тому жили в одній державі, такі кордони теж не до вподоби. Тому регіональні політики беруться час від часу за цю тему, але скоріше, щоб привернути до себе увагу, ніж зі щирого бажання розв’язати проблему.
Під Західними Балканами нині здебільшого мають на увазі шість країн-нечленів ЄС: Сербію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину, Північну Македонію, Албанію та Косово – це держави з “пливучим статусом”, не найкращою репутацією, неглибоко прихованою взаємною конфліктністю і з більш як очевидним браком реальних ідей щодо повної стабілізації регіону. Ментальні та юридичні наслідки югославських воєн 1990-х, корупція, непотизм і бандитизм – це головні бар’єри на шляху як до об’єднання регіону, так і до євроінтеграції. Ну й ще славетна “багатовекторність”, добре знайома й українцям – росіяни, китайці, турки, саудити виявляють чималу цікавість і вже мають свої значні впливи в цьому регіоні. Така багатовекторність зовсім не допомагає Західним Балканам, бо породжує недовіру й підозри з боку західних партнерів – ЄС і США, а водночас розпалює нездорові апетити серед східних “благодійників”. Зрештою, як кажуть, віз і нині там.
Та це не означає, що “потреба прориву” зійшла з порядку денного в планах місцевого політичного класу чи, як його частіше називають публіцисти, – “політичної касти”. Унаслідок цього два роки тому було оприлюднено ідею балканського “міні-Шенгену”.
11 жовтня 2019-го у місті Нові Сад, що в сербській Воєводині, троє лідерів держав Західних Балкан – президент Сербії Александр Вучич, прем’єр Албанії Еді Рама та прем’єр-міністр Північної Македонії Зоран Заєв – підписали декларацію про наміри. Тоді спостерігачі вважали, що документ “відкриває шлях для створення «міні-Шенгену» поміж тими державами”. Малось на увазі формування в недалекому майбутньому регіональної зони вільного ринку, прозорих кордонів, свободи переміщення товарів і громадян тощо. Тобто йшлося про певну репетицію того, наскільки ці країни здатні й готові приєднатися до правил і вимог ЄС, що викликало сумніви в низки країн Євросоюзу, які і блокували наближення до себе Албанії й Північної Македонії, а іншим навіть не пропонували статусу кандидата в члени.
Тоді Еді Рама висловився зрозуміло: “Наша мета – бути частиною великої європейської родини, але поки вони займаються своїми проблемами, ми не можемо стояти як заручники минулого чи певних непорозумінь. Ми не є пріоритетом для ЄС. Тож ми повинні створити пріоритети для себе, й то не лише для своїх трьох країн, але і для всіх шести країн Західних Балкан”.
Тоді ж Александр Вучич закликав приєднатися до їхньої ініціативи й інші три держави Західних Балкан – Чорногорію, Боснію і Герцеговину та Косово. Що і сталося вже наступного року. Щоправда, тільки теоретично. 10 листопада 2020-го шість країн західнобалканського регіону під час саміту, що відбувався у межах “Берлінського процесу”, ухвалили спільну декларацію про створення регіонального ринку. Крім того, в останню мить БіГ оголосила про приєднання до проєкту “міні-Шенген” у Балканах. Того разу саміт організовувала Болгарія, але через коронавірус відбувся він онлайн.
Не важко було здогадатися, що нового дихання цій ініціативі надала пандемія COVID-19, а точніше обмежувальні процеси, які потрясли різною мірою майже всі європейські держави впродовж весни й літа цього року. Ще більші обмеження перетину кордонів між країнами колишньої Югославії створили низку проблем для цілого регіону – починаючи від психологічного шоку серед значної частини населення й аж до втрати робочих місць, браку робочих рук, порушення торгово-виробничих процесів, налагоджуваних роками тощо. Стабільність Європи зазнала суттєвого удару через карантини та локдауни, і ніхто точно не міг сказати, коли і як усе це закінчиться. На саміті було погоджено попередній план дій зі створення й розвитку спільного ринку терміном на 2021-2024 роки. Однак далі намірів справа не пішла.
Й ось настав 2021-й. За рік, що минув, у регіоні відбулося кілька локальних “потрясінь”. У Чорногорії просербська більшість нарешті повалила багатолітнього “правителя” Міло Джукановича. Унаслідок цього загострилося протистояння між громадянами із чорногорською і сербською ідентичністю, а з уст політичних переможців у новій владі прозвучали “немислимі” фрази про заперечення геноциду в Сребрениці та можливість виходу держави з НАТО. У сусідній БіГ теж не минулося без скандалів. Після ухвалення закону про кримінальну відповідальність за заперечення злочинів періоду сербсько-боснійської війни 1992-1995 років очільник Республіки Сербської Мілорад Додік знову заговорив про вихід РС зі складу БіГ та приєднання до Сербії. Питання незалежності Косова загрузло в безнадійній трясовині.
Попри все це, цього літа з’явилася нова чи, сказати б, оновлена ініціатива Белграда, до якої знов-таки приєдналися Скоп’є й Тирана, під назвою Open Balkan, яка мала б почати реалізовуватися 1 січня 2023 року. Завдання в ініціативи такі самі, як і в “міні-Шенгену”, хоч критики її відразу затаврували як “форму без змісту” і припустили, що вона залишиться “мертвим словом на папері”.
Її відмінністю від попередньої версії є те, що інші три країни регіону не тільки не хочуть приєднуватись, але й відкрито говорять про те, що вбачають в ініціативі бажання Вучича нав’язати регіонові сербську політичну домінацію, тобто реалізувати давно відомі плани Белграда по облаштуванню “сербського світу”. Хто має рацію й що з цього вийде, мабуть, можна буде дізнатися, уже згідно з традицією, через рік.
