Оптимістичний песимізм

Чим для України закінчиться війна? Це значною мірою залежить і від того, коли вона закінчиться. Оптимісти вважають, що це станеться восени або до кінця року й що боротьба завершиться нашою перемогою. На жаль, ця версія нічим не обґрунтована, крім нашого бажання й віри. Песимісти налаштовані на тривалі воєнні дії (можливо, з перервами – перемовинами, перемир’ями тощо), які принесуть нам ще багато смертей, руйнувань і горя. Така версія теж не мусить бути аж надто драматичною, бо і “плани путіна” йдуть зовсім не за планом. Та є ще й малопопулярний і досить екстравагантний варіант – оптимістичний песимізм.

Про поняття оптимістичного песимізму я вперше почув багато років тому від чудового польського кінорежисера (на жаль, нині покійного) Кшиштофа Кесльовського. Його суть полягає в знаній, зрештою, формулі: сподівайся на краще, але готуйся до гіршого. Мені здається, що в нинішній ситуації для нас, українців, оптимістичний песимізм був би найраціональнішою життєвою настановою.

Надію на краще дають нам мужність, відданість, професіоналізм ЗСУ. До гіршого готують нас західні експерти. Визнаючи поразку російської армії та віддаючи належне мужності й витривалості українських захисників, більшість із них усе-таки стверджує, що як Росія не здатна захопити всю Україну, так і в українців замало снаги, аби остаточно перемогти російські війська на полі бою. Навіть попри безпрецедентну допомогу Заходу, яка – як твердять втаємничені – не вічна. Тож у затяжній позиційній війні, до якої РФ готова більше, ніж Україна, ніхто не зацікавлений.

Чому? Бо це вже не тільки наша війна, це війна консолідованого Заходу з Росією, за якою більш чи менш відкрито ховається антизахідний вищир ворожого Сходу. Тому і плюси та мінуси цього протистояння, ризики та загрози, втрати й здобутки визначаються вже не тільки в Києві й стосуються просторів куди ширших, ніж територіальні збитки України. Навіть тимчасова втрата кожного клаптика землі є для українців трагедією, але не для світу. Прецедентів було, є і, мабуть, буде ще чимало. Японія десятиліттями не може повернути Курильські острови, Німеччина майже відмовилася від Східної Пруссії, хорвати після розпаду Югославії п’ять років боролися за повернення своїх земель і ще три роки чекали на мирну реінтеграцію окупованої сербами Славонії, Сербія, мабуть, ніколи вже не поверне Косово тощо. То чим “клаптики” української території є важливішими для полохливого західного обивателя чи для прагматичного політика, щоб через них почалася Третя світова війна, глобальний голод, який спровокує додаткові конфлікти й чергові хвилі багатомільйонних переселень із бідніших регіонів у бік заможніших? Шкірка має бути вартою вичинки, як каже старе прислів’я.

Саме від таких міркувань відштовхуються західні політики й експерти. Відомо, що лідери Німеччини, Франції й Італії відверто пропонують Україні досягти припинення воєнних дій, поступившись Росії частиною вже захоплених територій. Останнім часом до цієї позиції долучаються й голоси з країн, що нас наразі підтримують безапеляційно, – США та Великобританії. Наприклад, британське видання The Telegraph цитує консультанта з геополітичних питань і колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера, який на Світовому економічному форумі в Давосі закликав Захід не намагатися перемогти Росію на полі бою, бо це може надовго дестабілізувати всю Європу й не тільки. Він вважає, що американці мають натиснути на Київ, щоб Україна якнайшвидше погодилася на мирні переговори й прийняла навіть некорисні для українців умови ворога – тобто відмовилася від спроб відвоювати захоплені росіянами території, погодилася на статус буферної зони між Європою й Росією.

І Кіссінджер у цьому не один. Днями відоме американське видання The New York Times розмістило статтю під заголовком “Війна в Україні ускладнюється, а Америка не готова”, у якій теж обґрунтовується теза, що Заходу потрібно переконати Київ піти на мирну угоду, що означатиме втрату певних територій.

У нас така пропозиція вважається поки що неприйнятною – за результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного 13–18 травня, для 82 % респондентів жодні територіальні поступки є неприпустимими. Лише 10 % вважають, що для досягнення миру і збереження незалежності можна відмовитися від деяких територій. Тут, звичайно, виникає запитання: хто ті 82 % – чи вони воюють, чи хочуть воювати й чи придатні, чи, можливо, вони волонтерять, чи це вимушені переселенці, а чи просто радикально налаштовані патріоти з глибокого тилу? І що вони здатні запропонувати, якщо колективний Захід позбавить нас повноцінної допомоги.

Зрозуміло, що на хвилі суспільної ейфорії та спорадичних успіхів українських військових усім хотілося б відмахнутись від застережень західних експертів. Але правда є такою, що коли колективний Захід скаже нам “Стоп!”, нашій владі разом зі ЗСУ доведеться зупинитись. І тут ключове запитання: де й за яких обставин?

Отже, песимістична візія є такою: нам потрібно приготуватися до того, що частина наших територій залишиться під російською окупацією й після завершення гарячої фази війни, що Росія не зникне й не стане для нас менш небезпечною. Оптимістична частина полягає в тому, що навіть у такій ситуації нам вдасться зберегти суверенітет, армію, багато життів, залишитися партнером Заходу й дістати засоби для відродження. А це своєю чергою означає, що за правильної реалізації внутрішньої та зовнішньої політики ми згодом зможемо й повернути території, і покарати винних.

Найгірші прогнози, звичайно, не обов’язково збудуться, але можливість така є. Тому до песимістичного сценарію потрібно готуватися, щоб потім не впадати у відчай і не розганяти зраду. До оптимістичного розвитку подій готуватися особливо не треба. На цьому й базується принцип оптимістичного песимізму.