Оптимізм глибокого тилу

Оптимізм глибокого тилу

“Українці з рекордним оптимізмом дивляться у найближче майбутнє країни, вірять у перемогу та не готові йти на жодні компроміси із ворогом”. До такого висновку дійшов український інтернет-портал “Главком”, аналізуючи свіжі дані опитувань, представлені соціологічною групою “Рейтинг” і Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС). Дані соціологів і висновки журналістів настільки оптимістичні, що насправді й невірогідні.

Про майбутні перспективи, мабуть, говоримо ми всі. Мені доводилося про це спілкуватися і з військовими, які служать чи тут, чи там; і з волонтерами, які ввозять із заходу, а відвозять на схід; і з родичами та друзями; і навіть із деякими “біженцями” й випадковими людьми. Ну, не побачив я аж такого оптимізму.

Усі, здається, усвідомлюють, що повернути силовим методом Крим і Донбас не вдасться, що відбиття Херсона з Приазов’ям може коштувати значних людських втрат і руйнувань, що ще до кінця року нас накриє інфляція разом із дорожнечею й безробіттям, що відбудова йтиме важко й довго через недовіру Заходу до наших корупціонерів, злодіїв і хабарників. Попри це ми не втрачаємо оптимізму, базованого на вірі, що з божою поміччю потрохи переживемо лихі літа й повернемося до нормального життя.

Невже всі мої співрозмовники помиляються, а моє ближче й дальше середовище – це якийсь анклав песимістів, думку яких цілеспрямовано чи випадково оминають українські соціологи?

Бо в тих, кого вони опитали, зовсім інші погляди. Наприклад, серед респондентів проведеного КМІСом опитування аж 84 % висловилися проти будь-яких територіальних поступок Росії заради миру, що, на думку експертів, свідчить про “впевненість українського суспільства у перемозі ЗСУ”. Майже 90 % опитаних групою “Рейтинг” українців висловили думку, що компенсувати втрати України у війні мусить не хто інший, як РФ. Вони не сумніваються, що росіянам доведеться заплатити, а також вірять, що наші партнери дадуть нам необхідні гроші на відбудову. Тому 25 % сподіваються, що в наступні 12 місяців їхнє особисте економічне становище покращиться, ще стільки ж – що принаймні не погіршиться. У найближчий рік? Вони це серйозно?

Сам “Главком” теж вирішив не відставати від соціологів і провів опитування серед власних читачів на тему сприйняття/несприйняття перемовин із Росією, у якому на цю мить узяло участь понад 100 тисяч осіб. Результат такий: “Загалом – 91 % навіть не припускають жодних розмов з віроломним ворогом”.

Тут автоматично виникає запитання: де ж КМІС, “Рейтинг” і “Главком” набрали стільки непримиренних оптимістів? Пояснення таке: “Під час повномасштабної російсько-української війни соціологи охоплювали своїми опитуваннями лише тих, до кого можна було додзвонитися за допомогою українського мобільного зв’язку”. Ну, теоретично можна додзвонитися до всіх: і до тих, хто на фронті чи в прифронтових регіонах, на окупованих територіях, і до тих, хто досі користається українським мобільним зв’язком, перебуваючи десь у Європі як тимчасово переселена особа. І, наскільки знаю, ті, хто воює чи активно допомагає фронтові, не мають зайвого часу й не горять особливим бажанням до таких телефонних розмов.

Отже, ідеться, найімовірніше, про респондентів, які почувають себе в глибокому тилу (деякі у ворожому), а їхня непримиренна позиція базується на відчутті власної безпеки.

Я, звичайно, можу помилятися. Це враження, а не аналіз даних. Воно виникає, коли бачу на вулицях західноукраїнських міст молодих, на вигляд здорових мужчин, які безтурботно розважаються: випивають і харчуються у недешевих закладах, кальянять і регочуть. У їхньому вигляді й поведінці немає ні жодних ознак солідарності з тими, хто на передовій, ані готовності стати в стрій, щоб замінити того, хто вибув. Мені, як і більшості нормальних людей, не подобається напускний лицемірний драматизм, я проти нього. Але ж якісь елементи екзистенційної стриманості й присоромленого гедонізму мали б бути на їхніх обличчях?

І жінки тут не кращі: у шопінг-центрах можна побачити справжні перегони модниць, які носяться між бутиками, наче не встигають прибарахлитися до “дня перемоги”; на вулицях і площах, у барах і кав’ярнях повно дівиць викличного вигляду, які ніби вийшли на лови на “героїв-коханців”. У соцмережах через допис із прокляттями в бік окупантів вони без жодного морального дискомфорту виставляють фотографії з літнього відпочинку.

Дивишся на них і думаєш: де ж ваше співчуття до постраждалих, солідарність із захисниками, тривога воєнного періоду й неспокій за проблеми післявоєнного часу? Натомість я бачу в їхніх очах отой оптимізм глибокого тилу. Необґрунтоване, неосмислене відчуття “впевненості”, базованої на простодушній вірі, що ті, хто на війні, усе зроблять замість них. Ще й так, як їм “мріється”: і територію визволять, і Росію покарають, і “справжню Європу” в нас побудують. Що ж, люди нерозумні теж мають право на віру в краще, на свій примітивний оптимізм. Але це той тип оптимізму, який мені особисто огидний.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Після війни не програти б миру Війна їхня, наша й моя