Останнє літо “секретної кімнати”?

Останнє літо “секретної кімнати”?

Людям країни в стані війни не уникнути “синдрому секретної кімнати”. Їм завжди здається, що за їхніми спинами, “десь в Еміратах”, “десь на островах” ведуться мегатаємні перемовини про “поганий мир”. Що “вищі масони”, “верховні ілюмінати” та інші рептилоїди із сигарами в зубах сидять за круглими столами й цинічно торгуються за вигідний залаштунковим силам мир. Що на кону там трильйони доларів, плодючі землі, глобальні ресурси та майбутнє десятків мільйонів маленьких і незрячих.

При тому не всі, далеко не всі сприймають такі чутки зі смутком і тривогою. Більшість, і це зрозуміло, усе це злить та лякає, але є і такі, що тихенько, щоб не чули сусіди, аплодують кожній вигадці й кожній плітці про поступ у “секретній кімнаті”. “До осені (до зими, до весни, до літа) усе закінчиться”, — шепочуть ті, які грають втаємничених, і багатозначно мружать очі, виголошуючи свої пророцтва.

За 27 місяців війни ми чули їх багато. Але люди не стомлюються вірити та обговорювати навіть найфантастичніші чутки.

У принципі, таємні перемовини завжди супроводжують військові конфлікти. Російсько-українська війна тут не є винятком. Відповідно, “секретна кімната” не є вигадкою. У різних країнах неофіційно (або ж напівофіційно) зустрічаються політики, фінансисти та іноді дуже мутні “авторитетні люди” (ті самі рішали з політичних карикатур), щоб “звірити годинники”, обмінятися пропозиціями та довести до відома своїх патронів (хазяїв, партнерів, командирів) готовність або ж, навпаки, неготовність сторін до мирних перемовин.

Час від часу інформація про такі консультації проривається на сторінки газет і сайтів. У грудні минулого року, зокрема, стало відомо, що неофіційні консультації на доволі високому рівні зайшли до глухого кута через значну (радше — кардинальну) розбіжність позицій Києва й Москви щодо логістики та порядку денного гіпотетичних мирних перемовин.

Місяць тому, знов-таки, за чутками, вичерпався стикувальний потенціал іншої, трохи жаркішої “секретної кімнати”, не менш солідної та представницької за калібром тих, хто мав право заходити до її дверей. Подейкують: ледь високі “консультанти” наблизилися до більш-менш спільного бачення, представники Кремля оголосили про три додаткові (і неможливі) вимоги, одна з яких нібито стосувалася легітимності нашого президента, а друга, за чутками, передбачала протокольне визнання Заходом (тобто де-юре, а не де-факто) статусу державного кордону за теперішньою лінією фронту.

Робота консультантів у режимі “секретної кімнати” приносить плоди як очевидні, так і неочевидні. Кажуть, що фіаско травневих консультацій все-таки призвело до певних наслідків. У перші дні червня політики зробили низку заяв, які дехто розцінює як крок до погодження “найтовстіших червоних ліній” — ні більше ні менше. Байден повідомив, що Києву заборонено бити західною зброєю по Кремлю та по Москві загалом, а ще заявив, що він не бачив і не бачить Україну в НАТО та що США не дозволять окупувати Україну за жодних умов (“ніколи, ніколи, ніколи”). За кілька днів Путін, виступаючи в Петербурзі, дав зрозуміти тим, хто в темі, що не буде проводити випробувань ядерної зброї задля підвищення ставок, не атакуватиме знову Київ та буде й далі “неспішно” наступати по всій лінії зіткнення, тупо користуючись кількісною перевагою в штурмовій піхоті та артилерії.Тобто буде й надалі вести війну на виснаження.

Отже, ми, можливо, отримали першу “глобальну” спробу неглибокими штрихами накреслити межі майбутнього компромісу. По-перше, захищена лише двосторонніми угодами Україна залишиться за межами 5-ї статті Статуту НАТО, зате стане членом ЄС і буде формувати власну безпеку під пильним наглядом колективного Заходу (без жодної “демілітаризації”). По-друге, розмова про окуповані Росією території може бути перенесена на другий або й на третій етап миротворчого процесу; проте жодного юридичного визнання окупації з боку Заходу не буде ніколи. По-третє, Китай за цими умовами за жодних обставин не буде серед посередників і гарантів миру.

Москва, звісно, сподівається за будь-яку ціну відгризти ще кілька тисяч квадратних кілометрів української землі, але, здається, десь уже сформований або ж доформовується склад тієї “секретної кімнати”, де цього літа невільні будівничі договірних пірамід шліфуватимуть сценарії перемовин.

Чи означає це, що ще до президентських виборів у США, тобто до 5 листопада цього року, та до розгорнення ударних ескадрилій F-16 і “Міражів” можна буде завершити гарячу фазу російсько-української війни?

Однозначної відповіді, зрозуміло, немає. Але є певні міркування. З тієї миті, коли наш президент констатував, що Пекін намагався зірвати Саміт миру, ралі багатомісячних сподівань на Китай як на потенційного “дресирувальника Путіна” закінчилося вже офіційно. Відповідно, Україна припинила спроби диверсифікації “формули гарантів” та остаточно доєдналася до виконання тієї симфонії, композитори якої перебувають у Лондоні й Вашингтоні.

Ця музика дуже прагматична. Заточена на мінімізацію втрат і на той варіант реалізму, що виріс не на софістиці німецьких крамарів від Гегеля-Маркса, а на аналітичній філософії Рорті. Він передбачає: 1) чітке бачення можливостей, 2) виокремлення опорної події та, відповідно, 3) підтримання подальшої опорної послідовності подій, тобто того ланцюга “перших імовірностей”, що веде до максимального результату.

Опорною подією в російсько-українській війні є провал ворожого бліцкригу навесні 2022 року. Саме це стало відправною точкою для того актового ланцюга, який може змінити історію XXI століття. Зрештою, уже змінив. Другою подією в цьому ланцюгу стала вчасна відмова Києва від Стамбульського пакту (фактично від “Мінська-3”) на початку квітня 2022 року. Відповідно, Кремль не зміг організувати політичного реваншу за свою військову поразку і змушений був перейти на слизькі та довгі рейки війни на виснаження.

Два наступні роки остаточно розвалили той глобальний сценарій східних диктатур, який я свого часу описав у статті “Теорія трьох війн”. Путін не здобув перемоги на полі бою, Іран після 7 жовтня не ризикнув почати проти Ізраїлю велику війну, а Пекін ані на крок не наблизився до розв’язання “проблеми Тайваню”. За два роки колективний Захід таки розпочав процес перезавантаження своїх арсеналів, виробники зброї відчутно збільшили свою присутність у політиці, а ліві пацифісти не подужали виробити якоїсь свіжої стратегії.

І саме тепер ситуація дозріла до простого вибору, що стоїть перед Путіним. Він може припинити грати у хворого на всю голову імперіаліста, попуститися зі своїми “незмінними цілями СВО” й погодитися на початок перемовин до 5 листопада. Або ж і далі сподіватися на те, що саме його воля виявиться найдовшою. До вересня двері для нього залишатимуться відкритими. А далі все вийде за межі актуальності “секретної кімнати” й піде набагато швидше. От лише не беруся передбачити: добре це буде для нас чи навпаки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Будинок невивчених уроків Хмари і підсвинки