Освіта на часі

Освіта на часі
За результатами дослідження Центру Разумкова і Фонду “Демократичні ініціативи”, приблизно половина українців негативно ставиться до запровадження дистанційної освіти через пандемією, водночас підтримали цей крок лише 32% опитаних. Натомість, в уряді пропонують скорочувати вчителів-пенсіонерів.

Проблеми дистанційного навчання

Основними проблемами, з якими зіштовхнулися українці під час переходу на дистанційне навчання, є зниження рівня успішності школярів (26%), брак уваги вчителів до потреб дітей (22%), погана якість інтернету (21%) і нестача пристроїв для онлайн-навчання (19%). У невеликих містах (до 100 тисяч мешканців) про брак технічних засобів заявили приблизно 20-30% громадян.

Величезний розрив між школами у віддалених селах та великих містах, що був очевидний і раніше, особливо проявився у час карантину, коли весь навчальний процес був вимушено переведений в онлайн-формат. Звісно, для ефективності такого навчання вкрай важливі особистісні якості як вчителів, так і учнів, а також їхніх батьків, на яких у домашніх умовах лягла велика частина звичної роботи шкільних педагогів. Мотивація й дисципліна, очевидно, дуже важливі, але якщо немає комп’ютера й інтернету, дитина може опинитися за бортом навчального процесу. Не кажучи вже про те, що далеко не у всіх вчителів – особливо старшого віку й у сільській місцевості – вдома є комп’ютер і не всі з них вміють ним користуватися. Це вилізло тоді, коли постала потреба надсилати учням завдання через інтернет і в такий же спосіб перевіряти їхні роботи.

І справа не лише в технічному забезпеченні – якщо між учнями і вчителем не було довіри та зв’язку у форматі звичайної школи, то налагодити комунікацію у режимі такого “надзвичайного стану” стало ще складніше.

Малокомплектні школи

У Міністерстві фінансів підрахували середні видатки на одного учня в Україні – у 2019 році вони становили понад 23 108 грн. Багато це чи мало – складно стверджувати однозначно. Батьки, мабуть, скажуть, що вони здебільшого витрачають не менше, постійно здаючи “на штори” та інші шкільні потреби, наприклад – на ремонти чи різноманітне шкільне приладдя.

Але з погляду держави важливою є ефективність використання коштів. І тут цікавий нюанс: у випадку так званих малокомплектних шкіл навчання одного учня обходиться бюджету набагато дорожче. Так, у 2019 році в Україні було 667 шкіл, у яких навчалася мінімальна кількість учнів – від 1 до 25. Середні видатки на одного школяра тут доволі великі – 52 256 грн. І проблема не лише в дорожнечі, а й у якості навчання. Адже про яку якість освіти можна говорити, якщо в таких малокомплектних школах вчителям часто доводиться викладати, окрім свого, ще декілька інших предметів?

Те, що рівень знань у випускників сільських шкіл може бути нижчий, визнають і в Міносвіти. Щоби збільшити шанси таких дітей на здобуття вищої освіти, навіть запроваджений так званий сільський коефіцієнт, на який множиться конкурсний бал вступників.

Покращити ситуацію мала би оптимізація малокомплектних шкіл і переведення учнів та вчителів до більших навчальних закладів. Звісно, з вирішенням усіх транспортних проблем. Очевидно, рішення про закриття кожної конкретної школи – питання дуже делікатне, а подекуди навіть болюче для громади, але воно перебуває в компетенції саме місцевих рад. У зв’язку з процесом утворення ОТГ, який має завершитися після місцевих виборів восени, є очікування, що нові об’єднані громади візьмуться таки за оптимізацію шкільної мережі, адже вони якраз будуть найбільше зацікавлені в ефективному використанні своїх бюджетів.

“Зайві” вчителі

Особливо резонансною виявилась одна з останніх заяв Мінфіну. У відомстві підрахували, що в Україні є на 32 тисячі більше вчителів, ніж потрібно. Також міністерські чиновники вважають, що завдяки скороченню вчителів пенсійного віку можна було би підняти зарплати молодим педагогам.

Розрахунки міністерства базуються на співвідношенні нинішнього числа учнів і кількості передбачених у бюджеті ставок вчителів, тому можуть виглядати цілком логічно. Але сухі математичні рівняння навряд чи коректно відображають ситуацію в такій складній і різноплановій сфері, як середня освіта в Україні. Як уже згадувалося, велика різниця є між школами у маленьких віддалених селах і у великих містах. До того ж ситуація дуже залежить від предмету викладання. Так, наприклад, нині українським школам бракує вчителів фізики, хімії і математики, натомість істориків і мовників є достатньо, а в деяких районах може бути навіть забагато.

Ситуація з вчителями пенсійного віку також аж ніяк не однозначна. Вік і стаж самі собою не є абсолютними показниками ні професійної кваліфікації, ні “застарілості” чи “відсталості”. Так, є вчителі-пенсіонери, до яких стоїть черга з батьків, які хочуть, щоб їхня дитина навчалася саме в них. Хоча є, звісно, й інші приклади, коли пенсіонерів тримають на роботі лише тому, що їх просто немає ким замінити.

Найбільше їх у сільській місцевості, оскільки молодь не дуже хоче працювати у селі. Це й не дивно, адже молодому вчителю без стажу доведеться роками сидіти на мізерній зарплатні. Можливо, об’єднані громади самі скоро прийдуть до того, щоби коштом власних бюджетів стимулювати молодих педагогів працювати в школах. Але навряд чи ситуація суттєво зміниться, якщо на державному рівні не будуть переглянуті підходи до нарахування зарплати вчителям, де все ще ключову роль відіграє стаж. І хотілося б, щоби дискусія нарешті перейшла від кількісних показників до ґрунтовного обговорення якості навчального процесу.

Профспілка працівників освіти і науки, до речі, вже засудила заяву Мінфіну про “зайвих” вчителів, а також нагадала, що фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал і сталий розвиток суспільства.

Відповідно до статті 78 закону “Про освіту” держава забезпечує асигнування на освіту в розмірі не менше 7% ВВП, однак фактично цей показник становить 5,7%. Стаття 61 гарантує розміри посадових окладів педагогічних працівників найнижчої кваліфікації не менше трьох мінімальних заробітних плат, а насправді ці виплати не сягають розміру навіть однієї “мінімалки”.

В умовах пандемії і карантину, коли на перший план вийшли проблеми економіки та охорони здоров’я, питання освіти вкотре ризикує опинитися за дужками. Але постійне відкладання освітянських проблем у довгий ящик може, зрештою, обійтися державі надто дорого.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Українська мова в школі: битва виграна, але війна триває Подвійне громадянство в Україні: за і проти